Частина 2. Фальшиві почуття, справжні іскри. Розділ 7. Офіційний вихід у світ та тіні минулого

    Студентський клуб «Імпульс» гудів, наче роздратований вулик. Баси тутешньої акустичної системи відбивалися десь глибоко в грудній клітці, змушуючи моє й без того злякане серце битися в якомусь божевільному, ламаному ритмі. Повітря було наелектризоване запахом дешевого парфуму, розлитих коктейлів та неонового поту. 

Я нервово поправила поділ своєї сукні. Для нашого першого «офіційного виходу» я витягла з шафи свій найкращий витвір — асиметричну сукню-жакет глибокого смарагдового відтінку, яку зшила власноруч минулої весни. Вона ідеально підкреслювала талію, але зараз мені здавалося, що я вдягнула на себе середньовічні обладунки, які сковували кожен рух.

— Ковальова, розслабся, — пролунав над моїм вухом низький, спокійний голос Максима.

Він стояв поруч, невимушено засунувши руку в кишеню стильних темних джинсів. Вільна чорна сорочка з підкоченими рукавами оголювала його міцні передпліччя, а на обличчі блукала та сама лінива, впевнена посмішка, яка змушувала дівчат біля барної стійки раз у раз озиратися в наш бік.

— Я намагаюся, — процедила я крізь зуби, роблячи крихітний ковток безалкогольного мохіто. — Але мені здається, що на моєму лобі великими літерами написано: «Ці стосунки зшиті на швидку руку білими нитками».

— Менше самокритики, дизайнерко. Ти виглядаєш шикарно. Особливо в цій сукні. Твоя робота?

— Моя, — тихо відповіла я, мимоволі відчуваючи, як приємне тепло розливається в грудях від його несподіваного компліменту.

— От бачиш. А тепер припини смикати поділ і подивися на одинадцяту годину. Наш «глядацький зал» уже прибув.

Я непомітно повернула голову в бік VIP-зони. Там, на м'яких шкіряних диванах, сиділа Карина в оточенні своїх незмінних подружок. Помітивши нас, вона застигла з бокалом у руці, її очі звузилися, а на обличчі промайнула суміш подиву та відвертої злості. Вона щось швидко прошепотіла своїй сусідці, і за секунду вся їхня компанія вже вивчала нас оцінюючими, холодними поглядами.

— Почалося, — прошепотіла я.

— Посміхайся, — тихо наказав Максим.

Він раптом зробив крок ближче, забираючи мій порожній стаканчик, і поклав свою велику, гарячу долоню мені на талію. Його пальці впевнено лягли на вигин мого стегна, злегка притискаючи мене до свого боку. Мій подих миттєво перехопило. Навіть крізь цупку тканину сукні-жакета я відчувала жар його руки. Я змусила себе підняти голову й подивитися на нього, імітуючи закоханий погляд, але коли мої очі зустрілися з його темним, глибоким поглядом, усередині щось по-справжньому обірвалося. Це вже не було схоже на гру.

— Чудово, — прошепотів він, нахиляючись так близько, що його губи майже торкалися моєї скроні. — Карина вже готова випити весь свій коктейль разом зі склом. Ти чудова акторка, Діано.

— Я не граю, я просто боюся, що ти наступиш мені на ногу своїм сорок п'ятим розміром, — спробувала віджартуватися я, щоб приховати шалене калатання серця.

Ми повільно рушили вглиб залу, тримаючи ідеальний темп. Максим щось весело розповідав, я сміялася, намагаючись не думати про те, як природно його рука лежить на моїй талії. На мить мені навіть здалося, що все це — правда. Що я дійсно прийшла сюди з цим неймовірним хлопцем, який захищає мене від усього світу одним своїм жестом.

Але всесвіт швидко повернув мене на землю. І зробив це максимально боляче.

— О, подивіться, хто тут у нас! — пролунав різкий, самовпевнений голос з-за наших спин. — Невже наша провінційна попелюшка все ж таки знайшла собі нову мітлу?

Я застигла. Цей голос я впізнала б із тисячі. Голос, який протягом року мого життя переконував мене в тому, що я нікчема, що мої мрії нічого не варті, а моє походження — це тавро, яке ніколи не дозволить мені піднятися вище рівня дешевої швачки.

Артур.

Він стояв перед нами, тримаючи в руці напівпорожній келих віскі. Його дорогий брендовий піджак був недбало розстебнутий, а в очах світилося те саме звичне, отруйне глузування. Артур був сином місцевого забудовника й моїм колишнім хлопцем, який кинув мене кілька місяців тому, публічно заявивши, що йому потрібна дівчина його кола, а не «донька звичайних роботяг з Коломиї, яка вічно тхне нитками й дешевим текстилем».

— Артуре, — тихо вимовила я, відчуваючи, як пальці самі стискаються в кулаки, а горло здавлює знайомий, гіркий біль.

— Що, Діанко, навіть не привітаєшся? — він зробив крок ближче, оглядаючи мою сукню з відвертим презирством. — Дивлюся, ти все ще носиш цей свій самопал. Тобі не набридло ганьбитися? Цей колір робить тебе схожою на дешеву обгортку від цукерки. Хоча, для твого рівня це, мабуть, вершина мистецтва. З якого секонд-хенду тканина цього разу? Знову батьки передали в коробці з-під печива?

Кожне його слово цілило в мої найслабші місця. Спогади про наші сварки, про його постійні приниження та мої сльози над зіпсованими викрійками миттєво зрикошетили в моїй голові. Я відчула себе такою маленькою, беззахисною й нікчемною, якою була поруч із ним упродовж усього минулого року. Моє підборіддя зрадницьки затремтіло, і я мимоволі зробила крок назад, намагаючись сховатися від його отруйного погляду.

Але рука Максима на моїй талії не дозволила мені втекти. Навпаки, він притиснув мене до себе ще міцніше, стаючи надійною стіною між мною та моїм минулим.

— А ти, я так розумію, той самий колишній, у якого рівень інтелекту закінчується на оцінці вартості чужого одягу? — ліниво, але з кам'яною твердістю в голосі промовив Максим.

Він зробив крок уперед, повністю закриваючи мене своїм широким плечем. Його зріст і атлетична статура миттєво змусили Артура виглядати дрібним і сутулим, незважаючи на весь його брендовий пафос.

— Ти ще хто такий? — Артур напружився, його обличчя почервоніло від раптового роздратування. — Я розмовляю зі своєю колишньою дівчиною. Не лізь не в свою справу, спортсмене.