Розділ 6. Перше правило примірочної

     Субота почалася для мене о шостій ранку. Я стояла посеред напівтемної університетської майстерні, де пахло крейдою, вологою парою від праски та кавою, яку я пила вже третю чашку поспіль. Зазвичай у цей час тут панувала благословенна тиша, але сьогодні кожна секунда очікування перетворювалася на тортури.

Я нервово перебирала пальцями сантиметрову стрічку, що висіла на моїй шиї, наче кравецький зашморг. На мені був мій улюблений робочий фартух із глибокими кишенями, набитий шпильками, шматочками сухого мила для розмітки та ножицями. Волосся я звичним рухом заколола на потилиці першою ліпшою дерев'яною паличкою для суші, а про макіяж навіть не згадувала — для кого малювати стрілки о такій рані? Для манекенів?

Рівно о 08:00 важкі двері майстерні прочинилися з характерним скрипом.

На порозі з'явився Максим. Він виглядав сонним, злегка розпатланим, але все одно бісового привабливим у своїй темно-синій толстовці з капюшоном та спортивних штанах. Його очі кольору міцного еспресо мружилися від яскравого неонового світла ламп.

— Ковальова, ти справжня відьма, — замість привітання хрипким від сну голосом промовив він, зачиняючи за собою двері. — О восьмій ранку в суботу навіть пташки ще сплять. Я сподіваюся, твої тортури варті мого недосипу.

— Менше слів, Коваль, більше справи, — сухо відповіла я, намагаючись сховати власне хвилювання за маскою професійної суворості. — У нас мало часу. Знімай толстовку й ставай на дерев'яний подіум.

Максим на мить застиг, його лінива напівпосмішка знову з'явилася на обличчі.

— Ого, як ми одразу переходимо до гарячого, — протягнув він, повільно стягуючи толстовку через голову. — Навіть без попереднього чаювання?

Коли він кинув одяг на вільний стілець і залишився в одній легкій сірій майці на бретелях, повітря в майстерні раптом здалося мені дуже гарячим. Навіть крізь тонку тканину майки чітко проступали рельєфні м'язи грудей та преса. Його плечі, широкі й розгорнуті, здавалися ще більшими в тісному просторі мого робочого куточка.

— Ставай сюди, — я вказала на низький дерев'яний підніжок перед великим дзеркалом. — Руки опустіть, спина рівна, дихай спокійно. І не крутися.

Максим слухняно піднявся на подіум, опинившись вищим за мене майже на голову навіть з урахуванням висоти підставки. Я зробила глибокий вдих, взяла в руки гнучку сантиметрову стрічку й зробила крок вперед, потрапляючи в його особистий простір.

— Перше правило примірочної, Коваль, — тихо сказала я, підносячи стрічку до його шиї. — Ніяких зайвих рухів. Я маю зняти мірки максимально точно.

— Як скажеш, шеф, — прошепотів він прямо мені в маківку. Його теплий подих ворухнув пасма мого волосся, що вибилися з пучка.

Я обхопила стрічкою його шию, фіксуючи об'єм. Ми були так близько, що я відчувала тонкий, свіжий запах його гелю для душу з нотками хвої й цитруса. Мої пальці випадково торкнулися його теплої шкіри біля ключиці, і я мимоволі затамувала подих. Його шкіра була гарячою, а під моїми долонями чітко відчувався швидкий ритм його пульсу.

— Що, Ковальова, хвилюєшся? — тихо запитав Максим, помітивши, як здригнулися мої руки. — Дивись, не задуши мене своєю стрічкою. Мені ще сьогодні на вечірнє тренування йти.

— Не розмовляй, це спотворює виміри грудної клітки, — суворо обірвала я його, хоча всередині мене все стискалося від дивного, солодкого збентеження.

Я опустила стрічку нижче, обхоплюючи його груди на рівні пахв. Для цього мені довелося майже обійняти його, практично притиснувшись своїм тілом до його широких грудей. Моє обличчя опинилося всього в кількох сантиметрах від його шиї. Я бачила маленьку родимку біля його вуха, бачила, як напружувалися м'язи на його щелепі, коли він намагався триматися нерухомо.

Раптове сильне напруження виникло між нами, наче електричний струм, що пройшов крізь сантиметрову стрічку. Я чула його глибоке, повільне дихання, яке раптом теж стало трохи нерівним. Наша близькість більше не здавалася просто робочим моментом. Це було інтимно. Занадто інтимно для двох людей, які ще вчора готові були повбивати одне одного в коридорі.

— Об'єм грудей — сто десять... — ледь чутно пробурмотіла я, поспішно записуючи цифри в блокнот тремтячими пальцями. — Тепер ширина плечей. Повернися спиною до дзеркала.

Максим повільно розвернувся. На його спині грали тіні від неонових ламп, підкреслюючи кожну лінію його атлетичної статури. Я приклала стрічку до крайніх точок його плечей, проводячи пальцями по лопатках, щоб перевірити симетрію. Його м'язи миттєво скоротилися від мого дотику, наче від легкого опіку.

— Слухай, Ковальова... — раптом тихо промовив він, дивлячись на моє відображення в дзеркалі. — А ти без цих своїх бойових підборів і штучного пафосу виглядаєш зовсім інакше.

Я застигла зі стрічкою в руках.

— Це як «інакше»?

Максим злегка повернув голову, розглядаючи мене через плече. Його погляд ковзнув по моєму блідому обличчю без краплі косметики, по смішному фартуху з нитками, що стирчали з кишень, по розпатланому пучку на голові, який тримався лише на дерев'яній паличці.

— Ти виглядаєш... милішою. Меншою, чи що. На підборах ти схожа на кактус, який готовий вистрілити голками в кожного, хто підійде ближче ніж на метр. А зараз... зараз ти схожа на справжню дівчину, яка просто любить свою справу. Тобі пасує цей безлад.

 
   Моє серце пропустило удар. Слова застрягли в горлі, а щоки миттєво спалахнули яскравим рум'янцем. Я зовсім не очікувала від цього самовпевненого баскетболіста такої несподіваної й... щирої спостережливості. Це було набагато небезпечніше за його звичне глузування. Його слова проникали під мою броню, змушуючи почуватися беззахисною.

— Я... я просто працюю, — пробурмотіла я, поспішно роблячи крок назад, щоб розірвати цей занадто близький контакт. — Мені не потрібен макіяж, щоб будувати лекала. Повернися обличчям. Мені потрібно виміряти довжину рукава.