Розділ 5. Умови «Контракту»

    Пропозиція Максима Коваля зависла в прохолодному повітрі переходу, наче добре натягнута струна, яка готова була тріснути від найменшого дотику. Я дивилася на нього, намагаючись відшукати на його обличчі бодай натяк на те, що це черговий безглуздий розіграш.

 Але капітан баскетбольної збірної виглядав напрочуд серйозним — настільки, наскільки взагалі міг бути серйозним хлопець, який щойно запропонував абсолютно незнайомій дівчині продати душу заради пари шматків вовняної тканини.

— Ти... ти це серйозно? — нарешті витиснула я, нервово перебираючи пальцями лямку рюкзака.

 — Грати роль твоєї дівчини? Перед усією академією? Перед Кариною? Та вона мене живцем закопає на задньому дворі закладу й навіть ескізу не залишить!

— Карина вміє лише красиво плескати віями й купувати сумочки, — ліниво відмахнувся Максим, роблячи крок уперед і змушуючи мене трохи відступити. — Повір, якщо ми зіграємо переконливо, вона просто зціпить зуби й піде шукати собі іншу жертву для шлюбних планів її татуся. А ти отримаєш свій завітний допуск від Чорнобая. Подумай, Ковальова. Мої плечі, мій зріст, моя ідеальна статура — і все це абсолютно безкоштовно. Тобі не доведеться платити жодної гривні модельному агентству. Лише трохи акторської майстерності.

Я примружилася, відчуваючи, як у мені прокидається звичний скептицизм.

— Безкоштовно? А як щодо твого зіпсованого худі за триста баксів, про яке ти мені щойно кричав на весь коридор? Це теж входить у вартість моєї «акторської гри»?

Максим на мить замислився, його очі весело зблиснули, а на вустах з'явилася та сама зухвала, хлопчача посмішка, яка, вочевидь, мала збивати з пантелику всіх дівчат у радіусі кілометра. Але на мене це не діяло. Тільки не після безсонної нічної зміни за швейною машинкою.

— Гаразд, — великодушно погодився він. — Худі я тобі прощаю. Вважай це моїм першим авансом у наш спільний бізнес-проєкт. Ну то як? По руках? Чи ти все ж таки віддаси перевагу позору перед Чорнобаєм та його улюбленицею Аліною?

Згадка про Аліну та викладацький ультиматум подіяла миттєво. Образ моєї одногрупниці, яка вже, мабуть, подумки святкувала мою поразку, за секунду стер усі мої сумніви. Я гордо підняла підборіддя, міцно притискаючи блокнот до грудей.

— По руках. Але на наших умовах. І ми все це зафіксуємо письмово. Я не звикла вірити на слово хлопцям, які вимірюють вартість свого одягу в сотнях доларів.

— Письмово? — Максим щиро здивувався, але в його погляді спалахнув неабиякий азарт. — Ти хочеш скласти контракт? Що ж, дизайнерко, ти починаєш мені подобатися. Веди у свій кабінет тортур. Сподіваюся, там є на чому писати, окрім твоїх ескізів із відбитками моїх кросівок.

Я проігнорувала його шпильку й розвернулася в бік кафедри.

Ми повернулися до аудиторії №402. На щастя, перегляд уже закінчився, і кабінет був майже порожнім — лише в кутку декілька дівчат із паралельної групи тихо збирали свої підрамники, а Чорнобай десь вийшов, залишивши на столі купу паперів. Оля все ще чекала на мене біля дверей, але побачивши, що я повертаюся під руку з самим Максимом Ковалем, вона мало не впустила свій телефон. Я лише коротко кивнула їй, даючи зрозуміти, що поясню все пізніше, і швидко провела мого нового «партнера» до свого робочого куточка в кінці залу.

Я кинула рюкзак на стілець, гарячково шукаючи на столі бодай якийсь чистий аркуш паперу. Як на зло, кругом лежали лише замальовки, міліметрівка та калька. Нарешті мій погляд упав на зворотний бік якогось старого, наполовину роздрукованого технологічного листа з описом швів.

— Згодиться, — пробурмотіла я, вихоплюючи з органайзера свій улюблений чорний лінер і кладучи папір на розкрійний стіл перед Максимом. — Сідай. Будемо писати лекала нашої брехні.

Максим ліниво сперся стегном на край високого столу, навіть не збираючись сідати. Його висока постать у цьому творчому безладі серед манекенів, ниток та зразків тканин виглядала чужорідно, але водночас неймовірно ефектно. Він склав руки на грудях, спостерігаючи за моїми швидкими рухом із сумішшю скепсису та відвертої цікавості.

— Ну, валяй, диктуй свої правила, — з посмішкою промовив він. — Тільки давай без юридичних термінів. Я від них у батьковому кабінеті засинаю за дві хвилини.

— Правило перше, — я рішуче провела лінером першу лінію на папері, виводячи великими літерами заголовок: «Договір про взаємовигідне співробітництво». — Жодних реальних почуттів.

 Ми граємо лише на публіці й лише тоді, коли це дійсно необхідно для справи. Поза цим ми — чужі люди. Ти не лізеш у моє життя, я не лізу в твоє.

— Легко, — кивнув Максим, навіть не кліпнувши оком. — Повіриш чи ні, але ти теж не зовсім у моєму смаку. Мені більше подобаються дівчата, які не намагаються проткнути мене поглядом і не пахнуть кавою з корицею на три метри навколо.
Я на мить застигла, відчуваючи, як щоки знову починають зрадницьки рожевіти. «Пахну кавою з корицею? Це він так тонко знущається чи просто констатує факт моєї ранкової катастрофи?»

— Друге правило, — поспішно продовжила я, намагаючись повернути собі контроль над розмовою. — Ти зобов'язаний з'являтися на всі примірки вчасно. Без запізнень і відмазок про тренування. Якщо я кажу, що мені потрібні твої плечі о восьмій ранку в суботу — ти будеш тут о восьмій ранку в суботу. Зрозуміло?

Максим важко зітхнув, закотивши очі до стелі.

— О восьмій ранку в суботу? Ковальова, ти садистка. У мене в цей час зазвичай лише перша фаза глибокого сну закінчується. Але гаразд. Заради вигнання Карини я готовий на такі жертви. Записуй.

Я швидко занотувала цей пункт, виводячи на папері акуратні, гострі літери.

— Правило третє, — я хитро подивилася на нього спідлоба. — Ти терпиш усі шпильки. Буквально. Якщо я випадково вколю тебе під час підгонки виробу — ти не кричиш на весь корпус і не погрожуєш мені своїм сорок п'ятим розміром взуття. Дизайнер має право на помилку під час примірки.