Розділ 3. Полювання на ідеальний торс

     Пошуки чоловічої моделі виявилися заняттям не просто принизливим, а відверто катастрофічним. Уже на наступний день після вироку Чорнобая ми з Олею влаштували справжнє сафарі в стінах академії. План був простим: стояти на центральному перехресті між корпусами під час великої перерви й буквально виловлювати очима будь-якого хлопця, який хоча б приблизно не нагадував сутулий знак питання.
Результат? Нульовий. Навіть мінусовий.

— О, дивись! Отой, у джинсовці! — Оля боляче вхопила мене за лікоть і мало не силою повернула мою голову ліворуч. — Зріст нічого так, і плечі наче на місці.

— Олю, у нього одне плече вище за інше сантиметрів на п'ять. Сколіоз третього ступеня, — зітхнула я, навіть не дістаючи блокнота. — Якщо я вдягну на нього своє пальто, лівий лацкан буде підмітати підлогу, а правий упреться йому в підборіддя. Наступний.

— Добре, а як щодо того рудого з третього курсу графічного дизайну? Він високий!

— Він не просто високий, він нагадує самотню струнку березу в полі. У нього грудна клітка увігнута всередину, Олю. На ньому мій реглан сидітиме так, ніби підліток приміряв татову куртку. Мені потрібен об'єм, потрібна фактура!

 Чорнобай вимагає скульптурності, а не вішалки з очима.

Ми простояли так ще тридцять хвилин. Повз нас проходили майбутні реставратори, скульптори з вічно брудними від глини нігтями, айтівці з філіалу комп'ютерних технологій, занурені у свої телефони. Хтось був занадто низьким, хтось мав пивний животик ще в дев'ятнадцять років, а хтось просто сутулився так сильно, ніби на його плечах лежав увесь тягар академічних боргів.

Я відчувала, як мене поступово охоплює паніка. Час невблаганно тікав, наближаючи мене до ганебного відрахування з конкурсу, а мій блокнот із вимірами залишався абсолютно чистим.

— Все, я більше не можу, — вистогнала я, спираючись спиною на холодну стіну коридору й притискаючи до себе свій звичний робочий блокнот. — Мені здається, Чорнобай просто вигадав цей стандарт, щоб позбутися мене. Ну де в нашому мистецькому виші взяти хлопця зі статурою Давида Мікеланджело? Вони всі тут харчуються кавою й сигаретами, у них м'язи просто атрофувалися!

— Так, без паніки, Ковальова! — Оля раптом випрямилася, її очі блиснули хитрим вогником, а на губах з'явилася та сама посмішка, яка зазвичай не обіцяла мені нічого хорошого. — Якщо Давид не йде до дизайнера, дизайнер йде туди, де ці Давиди розмножуються в природному середовищі.

— Це куди? На будівництво? Чи в анатомічний музей?

— Бери вище, моя занурена в шиття подруго. Ми йдемо в спорткомплекс. Якраз зараз там починається товариська гра нашої університетської збірної з баскетболу проти політеху. А баскетбол — це що? Це двометрові красені з плечима завширшки з двоспальне ліжко! Тобі потрібен торс? Там цих торсів цілий майданчик бігає. Ходімо!

— Олю, ні! Які спортсмени? — я спробувала впиратися, але Оля вже вхопила мене за руку й потягнула в бік переходу, що з'єднував головний корпус із залом фізвиховання. — Вони ж там усі... ну, ти розумієш. Спортивні збори, тактика, м'ячі. Вони мене на сміх піднімуть з моїми сантиметровими стрічками!

— Ану циць! Тобі потрібен диплом чи ні? Хочеш, щоб Аліна виграла цей грант і до кінця життя дивилася на тебе зверху вниз? — Оля застосувала свою головну зброю.

Згадка про Аліну миттєво подіяла як відро крижаної води. Я згадала її солодку, отруйну посмішку на парі Чорнобая та її натяки на мою бідність.

— Добре, — видихнула я, поправляючи рюкзак. — Ходімо дивитися на твоїх баскетболістів. Але якщо нас звідти виженуть м'ячем по голові — ти будеш моєю моделлю. Одягну на тебе чоловіче пальто, і будеш ходити.

За кілька хвилин ми вже заходили в спорткомплекс. З-за важких подвійних дверей залу долинав характерний скрип кросівок по паркету, гучні вигуки, свистки арбітра та глухий, ритмічний стукіт м'яча. У самому залі було гаряче й пахло свіжим лаком, гумою та чоловічим дезодорантом. Глядачів на трибунах було небагато — переважно студенти, які прийшли підтримати своїх, та кілька дівчат, які явно прийшли сюди не заради спортивного інтересу.
Оля впевнено потягнула мене на верхній ряд трибун, звідки відкривався ідеальний огляд на весь майданчик.

— Ого, який тут колорит, — прошепотіла Оля, сідаючи на пластикове сидіння й дістаючи пачку горішків. — Дивись, дивись, третій номер у синій формі! Які литки!

Я ж налаштувала свій професійний «дизайнерський погляд» на максимум. Я дивилася на хлопців не як на гравців, а як на тривимірні моделі в Blender, подумки накладаючи на їхні фігури сітку лекал.

«Ні, цей занадто довгов'язий, плечі завузькі для такого зросту, пальто буде висіти... Отой міцний, але занадто кремезний, у нього шиї майже немає, комір-стійка його просто задушить...» — аналізувала я одного за одним.

І раптом гра на майданчику різко прискорилася.
Хтось перехопив м'яч біля свого кільця і в три довгі, неймовірно стрімкі кроки перетнув увесь майданчик. Гравець рухався з такою легкістю та грацією, ніби сила тяжіння на нього не діяла. Він високо підстрибнув, його тіло витягнулося в ідеальну пряму лінію, і він красивим, чітким рухом зверху вниз закинув м'яч у кільце.

 Данк.

Зал вибухнув криками нечисленних вболівальників. Хлопець приземлився на паркет, пружинячи на ногах, і розвернувся до своєї команди, на ходу витираючи піт з чола краєм майки.

У мене в грудях щось обірвалося. Серце зробило кульбіт і десь там і застрягло.

Я дивилася на нього і не вірила своїм очам.

Зріст — точно під метр дев'яносто. Плечі — широкі, розгорнуті, але без зайвої громіздкості, що створювало ту саму класичну V-подібну чоловічу фігуру, про яку пишуть у підручниках з анатомії для художників. Довгі, сильні руки, ідеальна постава. Навіть крізь вільну спортивну майку було видно рельєф м'язів спини, які рухалися з кожним його кроком. Його рухи були впевненими, майже хижацькими. Він тримав майданчик під повним контролем.