Розділ 2. Вирок професора Чорнобая

     Двері аудиторії №402 здавалися мені воротами до чистилища. Я застигла перед ними, намагаючись втихомирити шалений стукіт серця та дихання, яке після спринтерського забігу коридорами більше нагадувало свист зламаного пилососа.

«Спокійно, Діано. Ти просто зайдеш, покажеш ескізи, отримаєш свій допуск і підеш спати. Тобі просто потрібно вижити найближчі тридцять хвилин», — подумки вмовляла я себе, міцно притискаючи знівечену папку до грудей. Брудний відбиток кросівка сорок п'ятого розміру на моєму ескізі чоловічого пальта пекнув мені крізь цупкий картон папки, наче тавро моєї особистої ганьби.

Я глибоко вдихнула, зціпила зуби й штовхнула важкі дубові двері.

Усередині панувала така тиша, що було чути лише тихе шурхотіння олівців та монотонне клацання мишок. Студенти нашої групи сиділи за довгими столами, розклавши свої креслення та зразки тканин. Атмосфера була настільки напруженою, що повітря буквально можна було різати ножицями для шовку.

На чолі цієї «інквізиції», спершись на великий демонстраційний стіл, стояв сам професор Чорнобай. Його довгий сірий кардиган вільного крою, який він гордо називав «деконструктивістським кімоно», м'яко спадав до колін. Окуляри в товстій роговій оправі сиділи на самому кінчику його носа, а тонкі пальці повільно перебирали клаптики вовни та твіду.

— О, подивіться, хто нарешті вшанував нас своєю присутністю, — не підводячи голови, промовив професор. Його тихий, оксамитовий голос зазвичай діяв на студентів гірше за сирену повітряної тривоги. — Ковальчук... перепрошую, Ковальчук — це з кафедри фізвиховання, у мене від них мігрень... Ковальова. Пані Ковальова вирішила, що розклад занять — це лише приблизна рекомендація для вільних митців.

— Пробачте, Арсенію Валерійовичу, — я закрила за собою двері й зробила крок уперед, відчуваючи на собі десятки поглядів. — Стався форс-мажор. Транспортний... точніше, пішохідний колапс у коридорі.

   З другого ряду мені відчайдушно почала сигналізувати Оля. Вона розширила очі й беззвучно ворушила губами, намагаючись сказати щось на кшталт: «Ти де була? Тобі капець!». 

    Поруч із нею сиділа Аліна. На відміну від занепокоєної Олі, Аліна виглядала бездоганно. Її ескізи лежали ідеальним віялом, жодної пилинки, а на губах грала легка, майже непомітна співчутлива посмішка, від якої мені миттєво захотілося сховати свої руки в кишені.

— Колапс, кажете? — Чорнобай нарешті підвів погляд і подивився на мене через скельця окулярів. Його очі звузилися, вивчаючи мій розпатланий вигляд: волосся, що вибилося з пучка, швейний фартух, який я забула зняти, і, звісно ж, порожній стаканчик з-під кави, який я все ще стискала в руці. — Що ж, сподіваюся, ваш колапс вартий того, щоб я витрачав на вас свій дорогоцінний час. Проходьте. Показуйте, що ви там натворили... чи створили.

Я підійшла до викладацького столу, відчуваючи, як зрадницьки тремтять коліна. Кожна секунда здавалася вічністю. Я поклала папку на стіл, відкрила її й почала викладати свої роботи. Перші чотири ескізи жіночих образів капсульної колекції «Урбан-Елеганс» були чистими й охайними.

    Чорнобай мовчки розглядав їх, злегка киваючи головою.

   Але потім настав час останнього, п'ятого аркуша.

  Я затамувала подих і витягла ескіз чоловічого пальта. Те саме класичне пальто вільного силуету з акцентованими плечима й асиметричним кроєм лацканів. І з гігантським, брудним відбитком підошви кросівка прямо посеред лівої поли виробу.

  В аудиторії пролунав тихий колективний видих. Хтось прикрив рота рукою, а з боку Аліни почулося тихе, майже невловиме зітхання «жалю».

— О боже, Діаночко... — прошепотіла Аліна досить голосно, щоб почули всі навколо. — Що з твоїм ескізом? Хтось наступив на нього? Який жах, ти ж так старалася... Мені так шкода.

   Я міцно стиснула зуби, щоб не відповісти їй чимось різким. «Тобі шкода, так? Звісно».

   Професор Чорнобай застиг. Він нахилився над папером так низько, що його ніс майже торкався брудного сліду. Він випростався, зняв окуляри, повільно протер їх краєм свого деконструктивістського кімоно і знову одягнув. 

— Це що... концептуальне мистецтво, Ковальова? — його голос став загрозливо тихим. — Екологічний принт? Урбаністичний бруд як символ важкого життя мегаполісу? Чи ви просто вирішили використати свій проект замість ганчірки для підлоги?

   — Ні, Арсенію Валерійовичу, — я змусила свій голос звучати максимально спокійно й професійно, хоча всередині мене все кричало від відчаю. — У коридорі стався прикрий інцидент.

    Студент з... ем... дуже великим розміром взуття не помітив мої ескізи. Я не мала часу перемалювати. Але крій, пропорції та деталі видно чітко. Зверніть увагу на лінію плеча та приховану застібку...

Чорнобай мовчав хвилину, яка здалася мені декількома роками каторги. Він водив довгим сухим пальцем по лініях мого малюнка, ігноруючи брудний слід.

— Крій... — нарешті вимовив він, і тон його голосу раптово змінився з саркастичного на задумливий.

 — Крій тут насправді бездоганний. Конструкція рукава-реглан з переходом у кокетку — це сміливо. Асиметрія лацкана тримає баланс. Ідея чудова, Діано. Справді чудова. У вас є відчуття форми та архітектоніки чоловічого тіла.

   У моїх грудях на мить спалахнув маленький вогник надії. «Він похвалив мене! Чорнобай мене похвалив!»

— Але, — професор підняв вказівний палець вгору, і вогник миттєво згас, залишаючи лише холодний попіл, — папір стерпить усе. Намалювати гарні лінії на площині — це лише десять відсотків успіху. Ваша колекція претендує на участь у фінальному показі академії, де будуть присутні закордонні гості та представники брендів. А тепер подивіться на цей силует.

Він постукав нігтем по плечах намальованого пальта.

— Ця конструкція вимагає бездоганної посадки. Якщо ви пошиєте це пальто на середньостатистичного хлопця з нашого гуртожитку, у якого плечі вужчі за таз, ваш шедевр виглядатиме як мішок для картоплі. Дизайн помре, не встигнувши народитися.