Розділ 1. Кава, шпильки та зіпсований дедлайн

— Якщо ти зараз же не прискоришся, Діано, твій омріяний диплом дизайнера перетвориться на гарний, але абсолютно нікому не потрібний гарбуз, — бурмотіла я собі під ніс, намагаючись зубами затягнути ремінець важкого рюкзака прямо на ходу.

     Ранок не просто не задався — він вирішив влаштувати мені особисте, вишукано оформлене пекло. Спочатку мій телефон зрадницьки промовчав (я готова була присягнути на швейній машинці, що заводила будильник на шосту ранку!). Потім стара праска в гуртожитку вирішила, що плюватися іржавою водою на мою єдину чисту білу футболку перед важливим переглядом — це найкращий жарт сезону. А тепер я бігла коридором головного корпусу академії, балансуючи між життям, смертю та величезною папкою з ескізами під пахвою.

   У лівій hand-made сумці з міцного деніму, яку я власноруч змоделювала й пошила минулого тижня, загрозливо торохтіла металева коробка.

     Там перемішалися сотні англійських шпильок, кравецька крейда та пара улюблених лінерів. У правій руці відчайдушно плескалася гаряча карамельна лате у великому паперовому стаканчику. Ця кава була моїм єдиним паливом, єдиним шансом вижити після безсонної нічної зміни, яку я провела, згорбившись над розкрійним столом.

    До початку перегляду у професора Чорнобая залишалося рівно три хвилини. А Чорнобай не просто не прощав запізнень — він перетворював запізнілих студентів на моральний попіл одним лише поглядом своїх примружених очей.

«Тільки б устигнути, тільки б він не зачинив аудиторію перед моїм носом...» — крутилося в голові, наче заїжджена платівка.

   Я різко, майже на дрифті, звернула за ріг, що вів до кафедри дизайну одягу. Я бігла так швидко, що власне волосся застилало мені огляд.

   Орієнтувалася суто за пам'яттю, навіть не дивлячись уперед.

 І в цей момент всесвіт вирішив, що сьогодні я маю постраждати за всі гріхи людства.

  Бум! 

     Зіткнення було такої сили, що мені здалося, ніби я з розбігу протаранила залізобетонну опорну колону академії. Світ навколо здригнувся й закрутився перед очима в шаленому калейдоскопі. Моя папка вислизнула з-під пахви, і цупкі аркуші формату А3 красивим, але катастрофічним віялом розлетілися по підлозі коридору. Сумка зрадницьки розстебнулася, і металеві шпильки з кольоровими круглими вушками з веселим, знущальним дзвоном розсипалися навколо, наче конфеті на святі мого повного фіаско.

Але найстрашніше... О, найстрашніше сталося з кавою.

   Гарячий, солодкий карамельний напій слухняно підкорився законам фізики й широкою, красивою дугою виплеснувся прямо вперед.

— Чорт! Ти що, знущаєшся?! — пролунав над моєю головою глибокий, роздратований і дуже гучний чоловічий голос.

   Я заплющила очі на секунду, подумки благаючи всі вищі сили, щоб це був не Чорнобай і не хтось із деканату. Повільно підвела погляд, потираючи забите плече. Полегшення мене не наздогнало. Навіть близько.

  Переді мною стояв хлопець. Дуже високий — мені довелося суттєво задерти голову, щоб зустрітися з ним поглядом. У нього було розпатлане темне волосся, різкі, правильні риси обличчя й очі кольору міцного еспресо, в яких зараз палало справжнє багаття з праведного гніву. На хлопцеві було білосніжне, явно дуже дороге брендове худі з цупкого трикотажу.

  Точніше, воно було білосніжним ще дві секунди тому.

   Тепер його груди прикрашала величезна, розпливчаста гаряча пляма кольору карамельного сиропу, з якої на підлогу повільно й ритмічно стікали залишки моєї ранкової кави.

 Останні краплі піни прикрашали кишеню-кенгуру.

— Ти що, сліпа?! — гаркнув він, брезгливо відтягуючи гарячу мокру тканину від тіла. — Ти взагалі дивишся, куди несешся? Коридор — це не злітна смуга!

— Я... я запізнююся! — обурено пирхнула я у відповідь.

Захисна реакція мого організму на стрес завжди була специфічною — замість того, щоб впасти на коліна й перепрошувати, я випустила кігті. Гордість та адреналін заблокували здоровий глузд.

— А ти чому стоїш посеред проходу, як китайська стіна? Тут люди взагалі-то працюють, творчістю займаються, створюють мистецтво, а не просто так вештаються без діла! — я замахала руками, вказуючи на безлад навколо.

    Хлопець ошелешено вигнув темну брову.

 Здавалося, він взагалі не звик, що на нього хтось сміє кричати. Тим паче дівчина, яка щойно безповоротно знищила його білосніжний лук.

— Мистецтвом? — він іронічно, з відвертим знущанням повторив моє слово, опустивши погляд на підлогу. — Це оцими твоїми папірцями?
Він зробив роздратований крок назад і — о жах! — його величезний, новенький кросівок наступив прямо на мій найкращий ескіз чоловічого пальта. На той самий ескіз, над яким я сиділа до четвертої ранку, виводячи кожну лінію кишені й лацкана тонким чорним лінером. На папір, де текстура тканини була промальована майже на дотик.

У моїй голові наче щось вибухнуло. Запобіжники злетіли остаточно.

— Прибери. Свою. Лапу. З мого. Пальта! — прошипіла я, миттєво падаючи на коліна й буквально висмикуючи аркуш з-під його підошви.
Занадто пізно. На цупкому акварельному папері залишився чіткий, брудний і вологий слід від протектора. Працю кількох безсонних ночей було знищено за одну мить.

— Ти хоч уявляєш, скільки годин праці ти зараз розтоптав своїм... сорок п'ятим розміром?! — мій голос здригнувся від образи й люті, що підступала до горла. — Я через цей ескіз ледь не осліпла вночі під лампою!

— Слухай, дівчинко, — абсолютно холодним, але від того ще більш дратуючим тоном відчеканив він, зверху вниз дивлячись на те, як я повзаю по підлозі. — Ти щойно вилила на мене пів літра гарячої липкої жижі й зіпсувала мені худі за триста баксів перед дуже важливим тренуванням. І ти ще смієш пред'являти мені якісь претензії через свої дитячі малюнки?

— Це не малюнки, це проєкт капсульної колекції!— я гарячково згрібала аркуші до купи, відчуваючи, як до очей підступають гарячі сльози образи. Я відмовлялася плакати перед цим самовпевненим індиком, тому шмигнула носом і продовжила злісно шипіти: — І взагалі, якби ти не розставив свої широкі плечі на весь коридор, нічого б не сталося!