Епілог. Одинадцять років по тому.

Я помилялася, коли тієї прощальної ночі думала, що ніколи більше нічого не дізнаюсь про Клима та Соні. Життя — дивна річ, воно завжди знаходить лазівки там, де логіка будує глухі стіни.

З тієї ночі, коли зачинилася брама між світами, минуло одинадцять років. Вони пролетіли наче один день, насичений, бурхливий і до країв заповнений клопотами. Перебудовувати світ виявилося набагато складніше, ніж зруйнувати стару імперію. Вілліпа — мого Ворона — таки призначили новим імператором усієї імперії. Втім, першим же своїм указом він перейменував Імперію Котів  на Людляндію — Країну Людей.

Я автоматично стала імператрицею, хоча корона завжди здавалася мені заважкою для звичайної дівчини з Землі. Добре ще, що основні рішення приймала Велика Рада – по одному представнику від кожного міста імперії. Вони, в основному працювали в своїх містах, а раз на місяць, або при потребі, збиралися у столиці, тепер її називали Людополісом, представляючи інтереси своєї громади, що дозволяло правити чесно і враховувати усі нюанси. Окрім того було призначено чотири міністри, котрі узяли на себе увесь тягар влади. Вже знайомий нам Геній прибрав до рук науку, освіту та культуру. Марн опікувався економікою країни. Дирл – охороною здоров’я та відпочинком. Ольг – соціологією. Тіра, незважаючи ні на що, не покинула повністю громадську діяльність. Вона, за допомогою  Рими, колишньої соратниці Ворона, відстоювала інтереси котячого народу, якому, взагалі-то, скаржитись було ні на що. У підсумку, Ворону доводилось лише підписувати документи, накладати при потребі вето чи виносити остаточне рішення, якщо вже ніяк не могли обійтися без нього.

Взагалі, нормально, вистачало часу і на особисте життя. Завдяки чому за рік у нас народилася донька — плід нашого кохання, відчайдушного, вистражданого і справді вічного. Принцесу ми назвали гучно й гордо — Свобода. Але вдома, у затишних королівських покоях, вона була просто Боді.

Сьогодні Боді виповнюється десять років. Весь палац стоїть на вухах, гості з’їжджаються з усіх куточків Людляндії, іменинниця сяє в новій сукні... Але саме сьогодні, окрім очікуваних подарунків, вона — та й ми всі — отримали подарунок абсолютно неймовірний.

Його приніс спеціальний лісник. Вілліп ще в перший рік свого правління наказав суворо охороняти територію, де розташовувалися ворота до світу, де я народилася і звідки прийша. Ту долину обгородили високим парканом, щоб ніхто випадково не «провалився» в іншу реальність, і тільки лісник мав право заходити за огорожу. Він стежив за порядком: розчищав буреломи, підсаджував молоді ялинки... За всі ці роки густий, в’язкий туман жодного разу не заливав ту долину. Звичайні тумани були частими гостями, але той самий — особливий, що відчиняє браму — не з'являвся ні разу.

І ось лісник попросив аудієнції просто в розпал святкування дня народження принцеси. Це означало одне: сталося щось надзвичайне.

Чоловіка пропустили до зали. Він зайшов, низько кланяючись і тримаючи в руках... спортивну сумку з мого виміру. На цупкій тканині синім фломастером, дещо розмитим від часу чи вологи, було написано: «Ворону та Лізі».

— Маю доповісти, Ваша величносте, — голос лісника тремтів від хвилювання, — брама відчинилася всього на кілька хвилин. Величезний чорний кіт виніс це з туману, поклав на землю і зник разом із маревом.

Вілліп прийняв з рук схвильованого чоловіка сумку, і я бачила, як здригнулися його пальці. Він передав її мені. Я торкнулася замка — знайомий звук металевої блискавки, яку я відкрила, відгукнувся десь у самому серці. Я відкрила сумку і почала витягати на світ божий «привіти» з минулого життя: кілька баночок коли, кілька пачок чипсів та цифровий фотоапарат.

Я засміялася крізь сльози. Це було все те, про що я колись напівжартома казала Климу. Те, чого мені так не вистачало в перші дні знаходженні в цьому дивному світі.

Я згадала дослівно: «А мені не вистачає коли, чипсів та фотоаппарату. І свободи»

І ось мої бажання матеріалізовані переді мною.

А Свобода... Свобода у нас уже й так є! Моя маленька Свобода зараз з цікавістю розглядала дивну яскраву банку з традиційним земним напоєм. Бажання справді збуваються, навіть через десятиліття.

А ще на самому дні сумки лежав файл із замочком, а в ньому — велика фотографія.

Зі знімка на мене дивилися щасливі, усміхнені Клим та Соня. Вони стояли на фоні якогось парку, а поруч із ними крутилися двоє хлопчиків-близнюків років шести-семи. А на передньому плані, розвалившись із виглядом господаря всесвіту, сидів великий красень-кіт розкішного блискуче-чорного кольору. Його вусата морда мліла від задоволення — Мормидарус П’ятий, коротше - Дарик.

На звороті не було написано жодного рядка. Жодного слова пояснення. А навіщо? Фотографія і так кричала про найголовніше: у них, на Землі, все добре. Вони знайшли свій дім.

Я підняла очі на Вілліпа. Він обійняв мене за плечі, притискаючи до себе, і ми разом перевели погляд на нашу доньку, яка вже намагалася розібратися, як вмикається цифрова камера.

У наших близьких все добре!

У нас – також!

Історія завершена. Дякую усім, хто йшов поруч, хто вболівав за героїв, ставив лайки, писав коментарі. Ваші відгуки - то знак, що варто продовжувати творити нові світи. А зараз запрошую до історії в жанрі містичного детективу, яка називається "Потойбіччя. Склеп Мари". Стародавні боги прокидаються у сучасному світі у звичайних людях, перетворюючи їх на супергероїв. Але людськими залишаються почуття, вміння любити, цінувати, ризикувати життям заради близьких... Справжні почуття не помирають, а кидають у бій, навіть коли не має надій на перемогу. І Мар'яні доведеться прийняти чужу силу. Але що робити, коли не знаєш, хто твій ворог? Кому можна довіряти? Нікому?