Розділ 27. Коли збуваються бажання.

— Тук-тук, — пролунав низький, ледь хрипкий голос Ворона біля самого входу.

Тканина намету хитнулася, і він зайшов всередину.

Ворон здавався величезним, він миттєво зайняв собою весь простір, хоча до цього намет здавався мені досить просторим  як на двох дівчат. У слабкому світлі місяця, що пробивалося крізь тонкий брезент, його силует виглядав майже міфічним. Що забув тут генерал вільних у таку пізню годину? Що у нього на умі?

— Соню, — м’яко звернувся він до моєї подруги, яка завмерла в кутку, немов налякане пташеня. — Ми не знаємо точно, коли це станеться. Брама може відчинитися в будь-яку мить — і через годину, і через хвилину. Йди до Клима, попрощайся з ним як слід. Він чекає на тебе.

Соня кілька разів беззвучно стиснула й розтиснула губи, наче хотіла щось заперечити чи запитати, але так і не знайшла слів. Вона лише кивнула, кинула на мене швидкий, сповнений тривоги погляд і вискочила з намету, залишивши нас у густій, майже відчутній на дотик тиші.

— Лізо… — Ворон опустився поруч зі мною на спальний мішок моєї сусідки.

Він сидів зовсім близько, я відчувала тепло його тіла. Його пальці задумливо й нервово перебирали край рукава, наче він намагався намацати нитку розмови, яка весь цей час вислизала.

— Ти теж прийшов попрощатися? — вирішила я допомогти йому, хоча кожне слово давалося з болем. — Прийшов сказати останнє «прощавай», бо портал у мій світ може відкритися в будь-яку секунду і забрати мене назавжди?

— Лізо-о… — він промовив моє ім’я так, наче воно було найкрихкішим скарбом у світі. — Заплющ очі. Прошу тебе.

Я не заплющила. Я вперто дивилася прямо в його очі, намагаючись розгледіти в них бодай натяк на те, що відбувалося в його душі.

— Просто уяви, Лізо… Уяви, як я беру твої маленькі долоні у свої й стискаю їх, ніжно-ніжно, наче боюся зламати. Як я дихаю тобі прямо в рожеву мушлю вушка, лоскочучи шкіру гарячим подихом. Уяви, як я торкаюся губами твоєї скроні й повільно опускаюся поцілунками нижче, до самої ключиці, де б’ється божевільна синя жилка. Як я запускаю пальці в твоє волосся, відчуваючи його шовк, і притягую тебе ближче до себе, щоб нарешті поцілувати так, як мріяв увесь цей час…

Він повторював ті самі слова, які говорив там, на ешафоті, у ту хвилину, що мала стати останньою в нашому житті. Тоді ці слова були моїм рятувальним колом, вони тримали мене на плаву, не дозволяючи потонути в безодні жаху й безумства. Вони давали сили стояти на хиткій табуретці з мотузкою на шиї й чіплятися за кожну блаженну мить життя...

Але навіщо? Навіщо він каже все це зараз? Зараз, коли ми в безпеці, коли навколо тиха ніч, а не натовп розлючених котів? Це звучить як знущання, як чарівна казка, в якої немає і не може бути щасливого кінця.

— Лізо-о… Просто уяви собі це… — знову прошепотів він, і його голос здригнувся від нестерпної напруги.

Я відчула, як у мені закипає якась відчайдушна, гірка злість. Злість на ці виміри, на фізику, на його стриманість і на власне безсилля.

— А чому я повинна це лише уявляти? — вирвалося у мене, і голос зазвучав неочікувано твердо. — Чому я маю малювати ці картинки в голові, Вороне? Якщо це наші останні хвилини, якщо завтра між нами буде нездоланна прірва довжиною у всесвіт… то чому б тобі не зробити все це наяву? Тут і зараз.

Я бачила, як він заціпенів від моїх слів. Повітря між нами наелектризувалося так, що, здавалося, варто лише торкнутися одне одного — і спалахне полум’я, сильніше за вогонь у нашому багатті.

- Чому б тобі не зробити це, Вороне?

Сміливий генерал Вільного Братерства часто-часто закліпав очима і навіть головою мотнув, немов намагався скинути мару, не вірячи власним вухам. А я дивилася впритул, не відводячи погляду.

Що, не очікував такої прямоти?

Чи, може, думав, що я так і піду в портал, затиснувши в кулаці свої невисловлені почуття? Настав час розставити всі крапки над «і», навіть якщо це розіб’є мені серце прямо тут, на підлозі намету.

— Лізо?.. — його голос став зовсім тихим, майже невпевненим.

— Що не так, генерале? В уяві все простіше, так? Там можна малювати красиві картинки й не нести за них відповідальності, — я відчувала, як у мені закипає щось усередині, щось первісне, дике.

— Ліза…

— Що «Ліза»? Ваші дівчата так не говорять? Можливо. Але я — іносвітянка, мені можна пробачити порушення етикету. Вороне, дай мені відповідь лише на одне питання: навіщо ти називав мене коханою? Навіщо шепотів, що я — твоя назавжди? Навіщо ти брехав мені там, на помості?

— Я не брехав! — вигукнув він, і в його погляді спалахнув такий відчайдушний вогонь, що я на мить затамувала подих.

— Так у чому тоді річ? У мені? У тобі? У цьому клятому світі? Чому ти ділив зі мною навпіл останні миті життя, дихав моїм страхом, ділився своєю вірою, а тепер, коли ми врятовані, переводиш усе в якусь ефемерну, платонічну любов?

Хвиля обурення, яка накопичувалася в мені всі ці довгі години очікування, нарешті прорвалась назовні. Я більше не могла і не хотіла стримуватися.

— Річ у тому, Лізо, що ти повернешся додому, — він важко видихнув, опустивши плечі. — А в твоєму світі мені немає місця. Я там буду чужинцем, помилкою. Я не зможу захистити тебе там так, як можу тут. Я непотрібен тобі там. Я лише заважатиму...