Розділ 26. Додому.

Зараз перед Вороном майорить нове життя, де він, напевно, стане одним із керівників, що керуватимуть побудовою нового світу, а може, й самим головним. Такі райдужні перспективи...

А я набиватися не буду, не зможу. Гордість чи просто страх бути відкинутою сковували мене міцніше за будь-які кайдани. Я повернуся у свій світ, у свою кімнатку у гуртожитку, якщо її не віддали іншому, до свого колишнього життя, якщо від нього ще щось залишилося... Неважливо. Я буду згадувати самотніми ночами найкращого чоловіка, якого коли-небудь зустрічала, який залишився там — за невидимою межею іншого виміру.

Я розумію його. Тут — його життя. Тут — його боротьба. Саме його всі бачать майбутнім вождем, ватажком, імператором чи президентом нової країни — країни вільних людей. На нього тут чекає запаморочлива кар’єра, слава визволителя. Який дурень кине все це, щоб рвонути за дівчиною в чужий, незрозумілий світ, де він буде ніким?

А якщо розібратися по суті, то й можливості такої, мабуть, немає... Якби він навіть пішов з нами, жорстока фізика всесвіту рано чи пізно викинула б його назад, у рідний вимір. Так само, як і я не можу залишилися. Навіть якщо Клим повернеться додому, всесвіт не заспокоїться, доки не поверне другу душу.

Ми — діти різних реальностей, і наша випадкова зустріч була лише помилкою в коді буття, яку система тепер поспішає виправити.

Я розумію, що з законами природи не поспориш. Фізика вимірів — це не деспотичний закон котів, його не скасуєш вірусом на флешці.

Я була б згодна на одну-єдину, першу і останню ніч. Щоб просто відчути його тепло, щоб мати бодай один спогад про справжню близькість, який я несла б крізь сірі будні свого світу до кінця життя.

Але Ворон не прийшов…

Він виявився чи то занадто шляхетним, чи то занадто байдужим, або просто занадто зайвим у моєму майбутньому.

Зате прийшла попрощатися кішка. Тіра м’яко застрибнула на диван, її важка туша змусила пружини прогнутися. Вона вже не намагалася здаватися людиною, але в її великих жовтих очах все ще жеврів залишок колишнього інтелекту.

— Мені сказали, ви з Климом повертаєтеся додому? — муркнула вона, вмощуючись поруч.

— Угу, — я не витримала і увіткнулася мокрими від сліз очима в її пухнастий персиковий бік.

— А плачеш чого? — щиро здивувалась вона.

— Хочу залишитися з Вороном… — зізнання вирвалося саме собою, жалюгідне й беззахисне.

— То залишайся! У чому проблема?

— Не можу. Мене виштовхне назад. Сама ж знаєш.

Тіра хитнула головою, роздумуючи. У котів усе було простіше: є бажання, є інстинкт, є територія.

— Тоді вирушай додому. Знайдеш собі іншого… або повернешся до Клима. Світ великий, — вона розтягнулася, підставляючи живіт під мою руку.

Просто у них, у кішок. Жодних метань, жодної жертовності — тільки доцільність і комфорт.

— Так, — раптом згадала Тіра, — Дарик виявив бажання вирушити з вами. Я не проти, нехай поподорожує, подивиться світи. Хлопчик занадто активний для нашого нового-старого життя. Візьмеш малюка з собою?

Я на мить завмерла, уявивши, як повертаюсь у крихітну кімнатку з чорним котярою розміром із чималого вовкодава. З гуртожитку, якщо я ще там значуся, виженуть у перший же день. Втім, мене й так, напевно, давно звільнили з роботи  з прогули довжиною в ціле життя в іншому світі і виселили з гуртожитку за несплату.

— Візьму, — прошепотіла я. Бодай щось із цього світу залишиться зі мною. Бодай цей шматочок чорного хутра нагадуватиме мені про темні очі генерала.

* * *

Ніч пройшла майже без сну. А під ранок вже приїхали «дикі». Вірніше — вільні, на чолі з Генієм. Він виглядав неймовірно: щасливий, сяючий, з розкритою навстіж душею. Ворон і Клим теж виглядали цілком задоволеними життям. Вони по-чоловічому впевнено знайомили вільних із нашими рятівниками — Ольгом, Марном і Дірлом, палко обговорюючи перспективи розвитку людської цивілізації на руїнах котячого панування.

— Генію, тобі приймати цей світ, — промовив Ворон, міцно обіймаючи друга за плечі. — Твій розум — це те, що потрібно людям зараз найбільше.

— О, ні! — Геній замахав руками, хоча в очах блиснув азарт. — Я згоден взяти на себе Науковий центр, інтелектуальну складову, розробки, навчання… але не більше. Ти, саме ти, Вороне, повинен очолити людську цивілізацію! Завдяки тобі світ людей отримав можливість встати з колін, підняти голови, почати дихати! За тобою підуть маси. Тобі повірять і тебе послухають. Ти — символ цієї перемоги.

Ворон посміхався. Він не відмовлявся, не заперечував. Я крадькома кидала на нього погляди, щомиті прощаючись. Все, що в нас із ним було — це вкрадений, гарячковий поцілунок у туалеті тієї ночі, коли згоріло ристалище. Оце й увесь мій багаж у дорогу додому.

Генерал вільних уже зараз поводився як справжній лідер. Він роздавав накази, давав чіткі вказівки, зустрічався з людьми, щось занотовував, планував. Він уже був далеко від мене. Його думки належали майбутнім містам, конституціям та арміям. Для жінки з іншого світу в його розкладі просто не залишилося вільного рядка.

Проте, коли після обіду ми зібралися в дорогу, Ворон спокійно сказав, що їде з нами. Що ж, провести гостей з паралельного світу, які допомогли здійснити революцію і повернути людство на п’єдестал — це те, чим може віддячити нам майбутній президент, король чи ким він тут себе оголосить.