Розділ 24. Не ворушись, кошенятко! 5

— Соню, тобі взагалі вдалося здійснити неможливе! Як? — я нарешті змогла підійти й обійняти подругу, відчуваючи невимірну вдячність.

— О... — дівчина помітно збентежилася, ховаючи погляд. — Коли ви вчергове мене покинули...

— Ми дбали про твою безпеку, — тихо шепнув їй на вухо Клим, не випускаючи її рук зі своїх долонь.

— Добре, дбали. Але я не могла просто сидіти в чотирьох стінах і чекати звісток про вашу смерть! Я вирушила потайки слідом за вами. Проникнути в столицю було неважко. В  імператорську резиденцію – набагато важче. Але й це мені вдалося, бо хто я така? Звичайна людина-служниця, яких безліч, і обличчя котрих ніхто не запам’ятовує. Там я спочатку зовсім заблукала в нескінченних коридорах і ледь не втрапила до лап патрульних. Але мені допомогли ось ці хлопці, — вона вказала на юнаків, які приязно всміхалися. — Я розповіла їм про те, що з нами сталося, а також про інший світ, де люди вільні, а коти – лише домашні тваринки, і поступово перетягнула їх на свій бік. Без їхньої допомоги я б нізащо не впоралася, правда!

Юнаки навіть почервоніли від такої похвали, з явним захопленням, змішаним із повагою поглядаючи на маленьку революціонерку.

— Вони допомогли мені прослідкувати за Климом, — продовжувала Соня, злегка докірливо глянувши на нього. — Ти так і не зумів виявляти покору, вдавати лагідне домашнє звірятко, тому й потрапив на ці жахливі бої без правил. А коли мені до рук потрапила флешка з вірусом, а вас усіх схопили й засудили до страти, я зрозуміла: запустити цей код — це єдиний шанс зупинити котів і врятувати вас від зашморгу. Хлопці розшукали Альдертіру, вона тут відома постать. Тіра провела мене до центру управління, видавши за свою нову асистентку замість тебе, Лізо... - дівчина здригнулася, згадуючи той момент: — Вона дуже ризикувала. Коли б вона сама могла вставити флешку до комп’ютера – але ж у неї лапки. У Науковому центрі ніхто просто так не міняє асистентів, їх готують роками. Тіра зовсім недавно приходила туди з тобою та ще й запевняла всіх, що вирішила більше до роботи не повертатися, що привернуло до неї увагу. І все ж вона вирішила ризикнути. Вночі, звісно, ми не могли навідатись до Центрального Наукового центру, це було б занадто підозрілим. Нас би не пустила охорона, та ще й повідомила б куди треба про дивний візит. Шляхів обійти охорону та відчинити численні замки Альдертіра не знала. Тому нам довелось чекати ранку, коли працівники приходять на роботу, а вам довелось пережити страшну ніч безнадії. Але тільки-но це стало можливим – ми вже були на місці. Нам поталанило. На той момент центр управління був практично порожнім. Усі — і люди, і коти — зібралися тут, на площі, щоб подивитися на страту... Ой, вибачте, що нагадала про це...

— Це просто диво, Соню, — прошепотіла я, кинувши погляд у бік, де стояли шибениці. — Справжнє диво, що все склалося саме так, і що ви... встигли.

Соня часто закліпала, піднявши погляд на Клима. Він продовжував міцно тримати її за руку, і було видно, що саме страх втратити коханого перетворив цю тиху дівчину на відчайдушну жінку, здатну зламати систему цілого світу.

— На щастя, ми встигли!.. — повторила вона, і в цих словах був видих всього того болю, який вона носила в собі ці довгі години очікування.

Ми стояли посеред площі, де колись правили тирани, а тепер панував хаос свободи, і вперше за довгий час я відчула, що слова Ворона «назавжди» нарешті мають шанс стати реальністю.