Розділ 24. Не ворушись, кошенятко! 4

Зате Клим, здавалося, зовсім не відчував втоми чи заціпеніння, які сковували нас із Вороном. Його енергія, підживлена раптовим порятунком, на який вже ніхто й не сподівався, била через край. Близькість загибелі подіяла на нього по-іншому, зовсім не так, як на мене з генералом,  і він ніяк не міг заспокоїтися, Очі з розширеними зіницями округлилися і він аж підскакував, смикаючи наших рятівників за рукави:

— Я хочу бачити Соню! Як я можу її побачити? Де вона зараз? Ведіть мене до неї!

Така мить... Мить, яку варто пережити у тиші, у розмові із самим собою. Але Клим, здається, думав зараз не про чудесний порятунок, а про дівчину, яка стала його ліхтарем у житті, тією, заради кого не шкода і життя віддати, і, водночас, тією, хто, не задумуючись, кидається рятувати твоє. Невже він, справді, має до Соні якісь почуття?

А, дійсно, де ж наша рятівниця?

І саме в ту мить, коли його голос став майже розпачливим, я побачила постаті, що наближалися до ешафоту крізь рідіючий натовп. Попереду йшла колишня служниця котів — маленька, тендітна Соня, яка лише здавалася боязкою та слабкою, а насправді виявилася мужньою та відчайдушною. Її супроводжувала велика персикова сіамська кішка — Тіра. Але це вже була не та гордовита Альдертіра, яку ми знали.

— Соню! — вигукнув Клим, і в цьому крику було все: і біль, і безмежне полегшення, і... кохання.

— Климе!

Вони кинулися одне одному в обійми так палко, наче навколо не було похмурих декорацій Коттополіса, а лише вони двоє в цілому всесвіті. Я спостерігала за цією сценою зі сльозами щастя на очах, відчуваючи, як тепла волога лоскоче щоки.

Ми живі.

Все нарешті владналося.

І все це диво сталося завдяки маленькій, колись такій полохливій дівчинці, яка заради кохання перетворилася на хоробру й відчайдушну героїню. Вона заслуговувала на справжнє, земне щастя. І в ту мить я понад усе на світі не хотіла б, щоб Клим колись розбив її віддане й чисте серденько.

Альдертіра тепер виглядала зовсім інакше. Вона більше не намагалася триматися по-людськи прямо чи демонструвати свою вищість. Кішка рухалася на чотирьох лапах, постійно озиралася довкола з диким занепокоєнням і раз у раз штовхала головою ноги Соні, наче вимагаючи уваги:

— Я зробила все, про що ти просила! — нявкнула вона, і в її голосі тепер чувся лише тваринний розпач. — Я провела тебе в лабораторію. Тепер я хочу побачити моїх хлопчиків! Ти обіцяла, що я побачу моїх маленьких хлопчиків!

Ольг, один із юнаків, що врятували нас, ніжно погладив кішку між вухами й махнув рукою в бік під’їзду, де стояв фургон:

— Тіро, поїхали зі мною. Ми зараз же заберемо твоїх кошенят. Вони чекають на тебе.

І сіамська кішечка, задерши хвоста, миттєво втратила інтерес до нас, поспішивши слідом за людиною. Її материнські почуття були сильнішими за усе. Заради дітей вона знищила котячу цивілізацію одним порухом пазура, навіть не вагаючись.

Ніколи не ставайте на шляху матерів!

І ніколи не ставайте на шляху кохання!