Розділ 24. Не ворушись, кошенятко! 3

Світ зрушив зі свого місця, і я вже приготувалася до останнього, короткого болю, який мав обірвати все. Але замість мертвої хватки грубої мотузки я відчула на своїх ребрах міцні людські руки. Мене підхопили, не дозволивши зашморгу затягнутися на шиї. І це був не Ворон — він сам був заручником своєї табуретки. Я бачила, як він рвонувся вслід за мною, забувши про небезпеку, з виразом такої нестерпної муки на обличчі, що серце занило дужче за страх смерті. Він ледь сам не повиснув у тій петлі, намагаючись дотягнутися до мене, але його теж вчасно підхопили.

Смертельні зашморги нарешті стягнули з наших ший. Я судомно втягнула повітря, яке здавалося найсолодшим напоєм у світі, хоча воно й було просякнуте пилом площі та запахом страху. Поруч я побачила, як обережно знімають з ешафоту Клима — він виглядав зовсім приголомшеним, наче досі не вірив, що земля під його ногами тепер надійна.

І тільки тепер, усвідомивши, що все жахливе залишилося позаду, а нам таки вдалося врятуватися від неминучої загибелі, я звернула увагу на наших рятівників. Це були троє молодих чоловіків, зовсім незнайомих мені раніше. Вони виглядали зосередженими та вправними, їхні рухи були позбавлені тієї рабської млявості, яку я бачила в інших мешканців Коттополіса.

Вони хотіли посадити мене просто на дерев’яний настил помосту, бо мої ноги тремтіли так сильно, що не могли втримати мою змучену тушку. Але я з омерзінням сахнулася від цих дошок. Це місце навівало такі моторошні асоціації, що торкатися його здавалося святотатством проти власного життя. Мені ввижалося, що дерево все ще пахне смертю тих, хто стояв тут до нас.

— Не бійся, — промовив один із юнаків, мабуть, подумавши, що я жахаюсь від їхніх дотиків. У його голосі не було агресії, лише спокійна впевненість. — Ми — друзі. Я — Ольг, а це Марн і Дирп. Ми від Соні.

— Соні?! — миттєво оживився Клим, у якого, здається, від згадки про дівчину з’явилося друге дихання. — Вона в порядку?! З нею все добре?!

— Вона в порядку. У повному порядку, — відповів Ольг, допомагаючи мені встояти на ногах. — Їй вдалось неможливе — пробратися до секретної лабораторії Наукового центру і закинути вбивчий вірус у головний комп’ютер імперії. Кристали Альма, що тримали цей світ у покорі, самознищилися. Результат ви бачите самі.

Я глянула на площу. Коти-переростки продовжували свою безглузду метушню, абсолютно позбавлені колишньої величі та інтелекту. Система, що будувалася роками на поневоленні людської волі, розсипалася за лічені хвилини через один програмний код і відвагу однієї дівчини.

Поки ми намагалися усвідомити масштаби того, що сталося, один із юнаків почав копирсатися звичайною дротиною у замках наших кайданів. Кілька вправних рухів, сухий металевий клік — і важка сталь нарешті впала з наших зап’ясть. Біль у затерплих м’язах лише посилилась, але це вже був біль, що віщував свободу.

Ворон без жодного слова обхопив мене ззаду. Його руки замкнулися на моїй талії, підтримуючи мене так міцно, наче він боявся, що я зникну або впаду. Я чула його важке дихання біля свого вуха і відчувала, як дрібно тремтять його м’язи. Я чудово розуміла, що після всього пережитого — і фізичної напруги на ешафоті, і того емоційного пекла, через яке він пройшов, намагаючись врятувати мене — його ноги мають тремтіти не менше за мої.

Він нічого не говорив. Здається, слова зараз були б занадто дрібними й непотрібними. Йому було достатньо того, що він знову може просто тримати мене у своїх обіймах, відчувати тепло мого тіла і знати, що ми обоє дихаємо. У цьому порожньому і наляканому Коттополісі, що стрімко перетворювався на звичайне місто, наповнене звичайними тваринами, ми нарешті були просто двома людьми, які вижили всупереч усьому.

— Нам треба йти, — тихо сказав Ольг, перериваючи нашу мовчазну ідилію. — Поки місто остаточно не занурилося в хаос. Люди починають прокидатися, і ніхто не знає, якою буде їхня перша реакція на свободу.

Я притулилася до Ворона сильніше, збираючи залишки сил для першого кроку. Крок за кроком, геть від шибениць, геть від минулого, назустріч новому світу, де зашморги більше не будуть нашими прикрасами.