Розділ 24. Не ворушись, кошенятко! 2

А люди тим часом потихеньку розбрідалися. Пригнічені, спорожнілі,  вони, вочевидь, абсолютно не розуміли, що сталося. Сила, яка роками тримала їх у рабській покорі, зникла, але на її місці не з’явилася воля — лише зяюча діра в душі. Вони блукали площею, мов тіні, не бачачи ні неба, ні сонця, ні нас.

— Гей, шановна! Прошу, не йдіть! Допоможіть нам! — відчайдушно крикнула я жінці, що проходила зовсім поруч.

Вона була вдягнена у звичне біле плаття служниці, її руки були вкриті мозолями від вічного служіння котячим примхам. Але жінка нібито і не чула мене. Вона не підняла голови, не глянула в мій бік — вона просто пройшла повз, занурена у свій внутрішній морок, наче я була лише привидом.

— Вороне!.. — я жалібно звела очі на генерала, відчуваючи, як серце стискає крижана рука розпачу.

— Терпи, їжаченятко, найгірше — позаду. — Його голос був тихим, але в ньому все ще відчувалася та незламна сила, яка стільки разів рятувала нас.

— А попереду що? Скільки ми так стоятимемо? — мій голос тремтів, як і коліна, що ледь тримали вагу тіла.

Ми намагалися звертатися за допомогою і до інших людей, але вони залишалися байдужими. Здавалося, вони просто загубилися, втратили сенс існування. Поступово вони розбрідалися, площа ставала порожньою, і це було страшніше за натовп, що жадав нашої смерті.

— Вороне, я вже зовсім не відчуваю ніг… — прошепотіла я.

І це була правда. Усе тіло затекло, кожен м’яз нив від нестерпної напруги. Голова паморочилася, а горизонт почав повільно хилитися вбік. Я боялася, що наступної миті просто не втримуюся на цьому клятому ослінчику.

— Лізо, кохана, уяви, що я тримаю тебе… — промовив Ворон, і в його інтонації було стільки ніжності, що в мене перехопило подих. — Відчуй, як мої руки обіймають тебе, як я передаю тобі свою силу… Тримайся, кохана!..

«Кохана…» — це слово м’яко перекочувалося на язику, немов солодкий нектар. Воно додавало тих сил, яких так бракувало, зігрівало зсередини, коли холодний вітер Коттополіса намагався вибити залишки життя з моїх легень. Але й ці сили невблаганно танули.

— Я більше не можу, — поскаржилась я, відчуваючи, як на очі накочуються сльози безсилля.

— Якщо не заради себе, то заради мене… Тримайся, кохана… Ти ж пам’ятаєш, що ти – моя?.. Назавжди...

І я трималася. Трималася з останніх сил, не знаючи, на що ми сподіваємося і на що чекаємо у цьому спорожнілому світі. Люди остаточно залишили площу, а коти… коти поводилися як звичайнісінькі тварини, тільки величезного розміру. Вони мурчали, насолоджувалися життям, залицялися, билися за шматки покинутої їжі й абсолютно не звертали уваги на трьох приречених на ешафоті.

Очі в мене засльозилися від пилу та напруги, ніс нестерпно зачесався. Я з останніх сил намагалася стриматися, але організм зрадив мене. Я гучно чхнула і в ту ж мить відчула, як рівновага остаточно покидає моє тіло. Ослінчик під ногами хитнувся, і світ навколо стрімко полетів у прірву…