Розділ 24. Не ворушись, кошенятко!

Напевно, я б так і не помітила власної смерті. У ту мить я вже не належала цьому світу. Я розчинялася в незримих обіймах Ворона, відчуваючи його поцілунки на енергетичному рівні — там, де вже немає плоті, а лише чисте тремтіння душі. Смерть здавалася не кінцем, а просто переходом у стан, де ми нарешті будемо вільні від кайданів Коттополіса.

 Але раптом щось змінилося.

Я відчула це на енергетичному рівні, нібито щось було, але ти не помічав цього, бо воно було завжди і було звичним, а коли цього не стало, то це відчулося, як раптова, дзвінка порожнеча. Щось фундаментальне, що тримало цей божевільний світ купи, в одну мить просто зникло.

Ворон, здається, відчув це одночасно зі мною, бо його шепіт обірвався, а тіло, яке щойно було напруженим в очікуванні останнього ривка, раптом заклякло.

Перше, що прорвалося крізь мій заціпенілий погляд, це було те, що чорний пухнастий кіт у розкішній червоній мантії, той самий Верховний Суддя, який щойно з таким пафосом виголошував нам смертний вирок, раптом затнувся на пів слові. Він глянув на сувій у своїх лапах із таким виглядом, ніби вперше бачив папір і не розумів, навіщо він йому взагалі здався. Секунду він вагався, а потім просто випустив його. Дорогий пергамент з печатками полетів донизу, прямо у пилюку. А вельможний пан кіт... просто сів і почав зосереджено, з якоюсь дикою пристрастю, вилизувати свою задню лапу, задравши її мало не вище голови.

Це було настільки абсурдно, що я на мить забула про зашморг на шиї.

— Поглянь... — прохрипіла я, хоча голос ледь слухався. – Що діється?

На площі почалося справжнє божевілля. Решта котів-аристократів, які ще хвилину тому жадали нашої крові, раптом усі разом втратили будь-який інтерес до помосту. Магія, що створила і утримувала цивілізацію котів, зникла. Вони почали розбрідатися в різні боки, гордовито задерши хвости, як звичайнісінькі вуличні тварини.

Дехто падав просто серед мостової у розслаблених позах, потягуючись усім тілом. Я бачила, як статечна пані-кішка у шовковій сукні з кумедним пирханням намагалася здерти з себе одяг, який тепер явно заважав їй підставити округле черевце ласкавим променям сонця. Інші заходилися вмиватися. Це виглядало дуже дивним, адже ми всі знали: у Коттополісі чистотою їхньої шерсті займалися виключно люди-раби. Тепер же вони вели себе як звичайні коти, що гуляють самі по собі й цікавляться виключно власним комфортом.

Люди навколо теж відчули зміну. Охоронці, які тримали нас під прицілом байдужих поглядів, тепер перелякано озирався. В їхніх очах спалахнув не розум, а первісний жах і розгубленість. Вони шукали підтримки один в одного, мимоволі торкаючись своїх залізних нашийників, які тепер здавалися просто важким металом, а не символом служіння імперії. На нас уже ніхто не дивився. Ми стали ніби невидимими.

Я спробувала знайти поглядом катів, що стояли за нашими спинами, і  готувалися вибити ослінчики з-під наших ніг за наказом котів.

— А де ж вони? — прошепотіла я.

Боячись хитнути хитку опору під ногами, я обережно скосила очі. Позаду нікого не було. Кати, відчувши свободу чи просто піддавшись загальному хаосу, мовчки покинули поміст і просто розчинилися в натовпі, який уже не був натовпом, а лише збіговиськом розгублених істот.

— А ми?! А як же ми?! — вигукнула я, і від мого емоційного пориву табуретка під ногами небезпечно гойднулася.

— Не ворушись, кошенятко! — голос Ворона був різким, мов удар батога. Я почула металевий брязкіт за його спиною — він відчайдушно намагався розірвати кайданки, але сталь тримала міцно. — Тільки не ворушись, благаю! Один невірний рух — і цей фарс закінчиться справжньою трагедією.

— Що сталося? — Клим нарешті розплющив очі. Його обличчя було блідим, як крейда. — Ми вже там? Це... це вже той світ? Нас уже... повісили? Де ми взагалі?!

— Стій на місці, не рухайся, — наказав йому Ворон, важко дихаючи. — Ніхто нас уже вішати, як бачиш, не збирається. Система зламалася, Климе. Коти знову стали просто котами. Але й рятувати нас ніхто не поспішає. Коти пішли, але мишоловка залишилась зачиненою...

Це була найстрашніша іронія. Ми були вільні від вироку, але залишалися заручниками трьох дерев'яних табуреток і грубий мотузок, як, мов змії оповивали шиї. Навколо панував хаос: коти мурчали на сонці, люди блукали мов тіні, а ми троє стояли на ешафоті, боячись навіть дихнути.

Скільки ми так протримаємося?

Скільки вистоять наші затерплі ноги, перш ніж втома зробить те, чого не довели до кінця кати? Будь-яке мимовільне тремтіння м’язів тепер було смертельним. Будь-який рух міг стати останнім.