Розділ 23. Моя... Назавжди... 5

Чорний кіт у важкій червоній мантії, що здавалася плямою свіжої крові на тлі безхмарного неба, почав зачитувати довгий указ. Його голос, монотонний і сухий, перелічував наші «злочини» перед Коттополісом, але слова пролітали повз мою свідомість, не залишаючи слідів. Державна зрада, шпигунство, заколот... Яка тепер різниця, під яким соусом тебе позбавлять життя? Юридичні тонкощі втрачають будь-який сенс, коли на твоєму горлі вже лежить шорстка мотузка. Тільки зараз я по-справжньому, кожною клітиною, осягнула, наскільки панічно боюсь того, що чекає на нас за мить. Наскільки сильно, до болю в грудях, я хочу жити, дихати, бачити сонце — навіть якщо воно світить над цим проклятим містом.

Троє катів — люди, такі ж люди, як і ми, але з очима, випаленими байдужістю — нерухомо стояли біля шибениць. Вони чекали наказу і були готові будь-якої секунди вибити опору з-під ніг засуджених.

Засуджених…

Думка пульсувала відсторонено, наче я думала не про себе, а про когось іншого. Але це моє тіло заціпеніло тут, на цьому ешафоті. Це я завмерла в очікуванні виконання вироку. Це мені, якщо зараз не станеться неймовірного чуда, якщо не розверзнеться небо і не вдарить грім, знищуючи котячу гвардію, залишилося жити лічені секунди.

Ворон стояв посередині, і я опинилася від нього по ліву руку. Простір між нами здавався нездоланним, хоча ми знаходились майже поруч.

— Лізо… Лізо… — його голос, такий рідний, такий теплий серед цього крижаного жаху, висмикнув мене з безодні, куди стрімко падала моя свідомість.

Я обережно повернула голову, і побачила Клима — він стояв безпорадно, з міцно заплющеними очима. Я не здивувалася б, якби в ці останні миті він думав про Соні, про ту маленьку відважну дівчинку, яка залишилася там, у безпеці чи в іншому пеклі. Потім мій погляд зустрівся з поглядом Ворона. Він дивився на мене не зі страхом, а з такою неймовірно доброю, спокійною посмішкою, ніби ми були не на ешафоті, а на березі сонячної річки.

— Вороне, ми… — мої губи ледь ворушилися, голос зривався.

— Тихо, тихо, гусенятко (гусенятко… мабуть, тому, що я від страху так відчайдушно витягувала шию, але я не стала про це питати)... — Нічого не кажи. Не витрачай слова. Заплющ краще очі та уяви… Уяви, як я міцно стискаю твої маленькі долоні у своїх руках. Відчуваєш їхнє тепло? Я дихаю тобі у саме вушко… Торкаюся губами твоєї скроні й повільно, дуже повільно спускаюся поцілунками аж до самої ключиці… Я запускаю пальці в твоє шикарне волосся, відчуваю його м'якість, притягую тебе за потилицю ближче до себе і починаю цілувати… По-справжньому…

Я вперто не заплющувала очей. Я більше не бачила натовпу жадібних до видовищ котів та їхніх «людців». Я не чула чорного персидського кота, який закінчував читати вирок. Я більше не здригалася від кожного руху ката, що готувався вибити лаву з-під моїх ніг. Усе моє життя, увесь мій світ тепер зосередився в очах Ворона. Я розчинялася в них, зливалася з його душею. Не маючи змоги доторкнутися фізично, я відчувала кожне слово, яке він шепотів, намагаючись скрасити мій останній подих, вистелити шлях у небуття ніжністю.

— Ти втикаєшся носиком у мою щоку, — продовжував він, і його голос ставав дедалі тихішим, інтимнішим, — а я обхоплюю тебе гарячими руками, пригортаючи так міцно, щоб ніхто й ніщо не змогли нас роз'єднати… Моя, назавжди… Я зариваюся обличчям у твоє волосся, вдихаю твій аромат, а потім знову цілую — ніжно, але наполегливо, об'єднуючись із тобою, перетворюючи нас на єдине ціле, яке не підвладне смерті… Моя… Назавжди…

І я вже не боялася. Ми вже були не тут.