Розділ 23. Моя... Назавжди... 4

Лише тепер, коли груба деревина ешафоту під ногами перестала здаватися частиною декорацій, до моєї свідомості нарешті докотилася крижана хвиля усвідомлення: третя шибениця була зведена саме для мене. Це не залякування, не спроба взяти «на переляк» — це фінал. З бунтівниками збиралися покінчити прямо тут, під цим безжально яскравим небом Коттополіса, випалюючи саму згадку про непокору.

Я не могла достукатися до котів, але ж на цій площі знаходилися ще й тисячі людей, хоч вони й були слугами панів.

— Ні! Люди, та прокиньтеся ж ви нарешті! — мій крик розрізав липку тишу площі, наче іржавий ніж. — Що з вами сталося? Чому ви стоїте, наче заворожені ідоли? Ви ж люди! Як ви дозволили собі стати рабами якихось блохастих котів?!

Я бачила тисячі очей. Але в них не було відблиску душі, лише тьмяне відображення мого власного страху.

— Будь-хто з вас може опинитися на моєму місці за найменший подих не в той бік! — продовжувала я, відчуваючи, як горло дере від сухості. — Ви дозволяєте котам вирішувати, кому жити, а кому вмирати! Це неправильно! Людина — вінець природи, її найвище творіння! У моєму світі коти — це лише домашні улюбленці, яких ми тримаємо на колінах та пестимо, почухуючи за вушком, а не боги, перед якими схиляємо коліна! Люди, ви не худоба! Скиньте ці прокляті нашийники! Скиньте владу цих блохастих мішків разом із ними! Прокиньтеся, поки ще не пізно!..

Мій голос пролунав у порожнечі і затихнув, неначе глас волаючого в пустелі. Я була самотня, захрипла і абсолютно безпорадна. Якщо хтось із людей і підняв погляд, то лише на мить, і в тих очах я побачила не солідарність, а тваринний страх, змішаний із німим благанням: «Тільки б не мене. Тільки б не я».

Вони боїться...

Я бачила це у їхніх похилених головах, у їхніх тремтячих руках, що стискали краї старого одягу. Їх усе влаштовувало доти, доки саме вони не стояли під зашморгом. Рабський нашийник став для них звнчним. Так, він тисне, він натирає до крові, але він звичний. А свобода... свобода лякає їх більше, ніж смерть. Я зрозуміла це тієї миті з жахливою чіткістю: люди не піднімуться проти госпорадів-котів. Їхній дух був розчавлений лапами цих аристократичних хижаків задовго до моєї появи.

Мої відчайдушні спроби вирватися з залізної хватки стражників здавалися смішними. Мене, наче ляльку, затягнули на поміст і силоміць поставили на невелику дерев'яну лаву. А коли на шиї опинилася петля з товстої, міцної мотузки, я й сама заціпеніла, боячись поворухнутися. Страх паралізував м'язи. Кожен рух тепер міг стати останнім поштовхом у прірву.

У голові не вкладалося, що це — реальність.  Що зараз доведеться розпрощатися з життям. Я прагнула врятуватися разом із Вороном та Климом, але замість порятунку ми отримали по зашморгу на брата.

Яка іронія... Краще б це була плаха. Краще б розстріл чи навіть гільйотина. Щось швидке, що не дає часу на роздуми. А виселиця... це так принизливо. Так брудно, болісно і довго. Колись я читала про цю анатомію смерті. Дихання переривається, хребці ламаються з мерзенним тріском, а агонія може тривати нескінченно — від п’яти хвилин і до двадцяти. Повішення – найбільш поширений у світі вид страти, який завжди вважався «нечистим». Люди вірили, що після повішення душа не може знайти вихід, залишаючись вічним в’язнем знівеченого тіла. Обезголовлювання було долею королів, шляхетним фіналом для дворян. А мотузка... мотузка завжди була для злочинців, простолюдинів. У цьому неправильному світі, де коти панують, а люди — безправні та безвільні раби, такий фінал був цілком логічним для тих, хто наважився мріяти про волю.

Я заплющила очі, відчуваючи промені сонця на обличчі, і молилася лише про одне — щоб все скінчилося швидко. Але в Коттополісі нічого не буває швидко, якщо це стосується задоволення господарів...