Розділ 23. Моя... Назавжди... 3

Як мені виправдатись? Сказати, що я «просто повз проходила», а клята флешка сама застрибнула мені в кишеню? Глупо. Навіть для мене це звучить як маячня, а для них — і поготів. А якщо почнуть катувати? Якщо захочуть вибити координати табору Вільного Братерства? Та я й сама туди дорогу не знайду, навіть під страхом смерті. Слідопит із мене нікудишній, але спробуй пояснити це катам, чиї очі горять жадобою крові.

Невже вони справді здатні на тортури? Ні, катувати могли б і в сирих підвалах тюрми, а мене кудись везуть. Точно, на суд. Захисника мені, звісно, ніхто не надасть. Впевнена, що у Коттополісі правосуддя працює лише для обраних. Що ж, буду захищати себе сама. Розповім їм усе, що думаю. Розповім, де саме місце цих котів у графіку еволюції...

Вулиця закінчилася раптово, наче обірвалася над прірвою. Ми виїхали на величезну площу, яка була вщент забита котами та їхніми ручними «людинками».  У повітрі повисли запахи вовни, дорогих парфумів і збудження.

Суд буде прилюдним? Що ж, так навіть краще. Нехай усі ці ситі котячі пики дізнаються правду! Натовп неохоче розступався, пропускаючи наш віз. Коти навколо гарчали, презирливо пирхали мені в обличчя, а дехто навіть гнівно шипів, оголюючи ікла. Та прямо, невже я така винна? Я, взагалі, з іншого світу. Мене не можна судити по вашим, котячим, законам.

Та кого це турбувало?

Нарешті віз виїхав на вільний простір у самому центрі площі — і я оніміла від жаху. Моє серце просто перестало битися на мить. Моїм очам відкрилося видовище, яке я не могла б уявити навіть у найстрашнішому нічному кошмарі.

На широкому дерев’яному помості, що височів над натовпом, стояли три шибениці. Рівним, акуратним рядком. І дві з них уже були готові до використання. На грубих табуретах, із зашморгами на шиях, стояли... Ворон та Клим. Бліді, мов полотно, напружені до краю. У розширених зіницях Клима плескався нестримний, первісний жах. В нерухомих, крижаних очах Ворона застигла приреченість людини, яка вже попрощалася з життям.

Побачивши мене, він важко ковтнув повітря. Його кадик смикнувся, а губи ледь помітно ворухнулися. Я не почула звуку крізь шум натовпу, але чітко прочитала по них одне-єдине слово, сповнене відчаю:

— Лізо...

— Ні! — закричала я, і мій голос зірвався на хрип. — Ви що, втратили глузд?! Як так можна?! Без суду, без слідства?! У чому вони винні?! Тільки в тому, що хотіли жити, як люди, а не як ваші іграшки?!

Натовп мовчав. Але це була не тиша розуміння чи жалю. Це була холодна байдужість ситих хижаків. Мої слова розбивалися об їхні хутряні шуби, не залишаючи й сліду. Їм просто було цікаво. Ще одна розвага.

— Остання прибула. Готуйте її і будемо закінчувати, — пролунав спокійний, владний котячий голос у цій мертвій тиші.

Я обернулася і побачила його. Чорний, розкішний перс у довгій червоній мантії, що спадала важкими складками. Не знаю, яку посаду він обіймав у цій ієрархії, але було зрозуміло — саме тут він головний. Його слухалися всі, від стражників до останнього глядача.

Охоронці підхопили мене під лікті, стягнули з воза, наче ганчір’яну ляльку, і поволочили в бік третьої шибениці. Земля втікала з-під ніг, а небо над Коттополісом неначе теж спостерігало за дійством, що розгорталося на площі.