Розділ 23. Моя... Назавжди... 2

Озброєний до зубів охоронець, чиє обличчя нагадувало нерухому кам’яну маску, грубо штовхнув мене у спину, підганяючи до важких залізних дверей. Кожен його рух був сповнений невиправданої агресії, наче я особисто була винна в усіх бідах цього міста.

— На допит? — тихо уточнила я, намагаючись вгамувати тремтіння в голосі.

— Ніяких допитів. Та йди вже, ворушись! — гаркнув він у відповідь, обриваючи будь-яку спробу діалогу.

О, цим людям, що віддали своє життя служіння панам-котам, революції непотрібні. Вони не знатимуть, як і жити, коли нікому служити.

Зітхнувши, я повільно побрела вперед вузьким похмурим коридором. Стіни, вкриті пліснявою та віковим пилом, здавалося, стискалися навколо мене, намагаючись розчавити. Не на допит... Куди ж тоді? Невже відразу на суд? Без права на захист, без жодного слова у своє виправдання? Як тут справи із судовою системою?

Та й про який захист можна говорити? Так, я винна по усім статтям цього світу, бо готувала заколот, прикидалася асистенткою шановної пані Альдертіри, а сама намагалася пронести вірус у комп’ютерну систему імперії. І що мене очікує за такі провини?

— А ти… — Я знову спробувала обернутися до конвоїра, сподіваючись витягнути бодай крихту інформації.

— Жодних запитань! — відрізав той так гучно, що луна ще довго блукала кам’яними лабіринтами і штовхнув мене прикладом у спину.

Я здалася. Безглуздо звертатися до того, хто мов запрограмований робот. Нехай, зараз сама побачу, куди мене ведуть. Сперечатися з людиною, чий єдиний аргумент — зброя, було справою марною.

Побачила. Це було настільки несподівано, що я на мить заціпеніла. Мене вивели у внутрішній двір в'язниці й буквально закинули в задрипаний віз, в який був запряжений старий понурий кінь. Саме закинули, наче мішок із зерном. З руками, міцно зчепленими за спиною наручниками, я не змогла б залізти сама, навіть якби дуже хотіла. Кожна кісточка в тілі відгукувалася тупим болем, я і йшла-то насилу, а цей політ на дерев'яне дно воза став останньою краплею.

Облізла коняка, що ледь трималася на ногах, із зусиллям потягла віз до виходу. Брудний віз, старий кінь... І це в місті, де вулицями мчать розкішні, потужні автомобілі, небо заполонили дирижаблі, а мало не в кожному домі – комп’ютери! Що за дикість? Що за середньовічний фарс? Куди мене везуть? Переводять до іншої тюрми чи це якась витончена форма тортур? Тортури приниженням.

Скроні дико ломило, хотілося розтерти їх пальцями, вгамувати цю пульсацію, але руки були скуті і страшезно занімілі після ночі.

Один із вартових вів коня під вуздечку, ще четверо супроводжували віз, пильно стежачи за кожним моїм подихом. Ага, неначе я зможу в наручниках напасти на чотирьох озброєних вояків і втекти.

І все ж таки, куди ми тримаємо шлях?

Віз виїхав за браму в’язниці, і підкови коня доволі бадьоро зацокотіли бруківкою. На мій подив, вулиця була абсолютно порожньою. Жодної душі, жодного випадкового перехожого. Може, у Коттополісі ввели комендантську годину через учорашні події?

Все розумію, але невже не можна було дати людині бодай ковток води? Нелюди. Справжні кати. Вода — це ж святе! У горлі так першило, що я сумнівалася, чи зможу взагалі вимовити бодай слово, коли доведеться відповідати.

Мабуть, поспішаємо на судове засідання. Цікаво, Клим і Ворон теж будуть там? Їх теж привезуть таким чином, у возах? Серце стиснулося від думки про них. Так хотілося побачити їхні обличчя, пересвідчитися, що вони живі, що тримаються. Клим був увесь понівечений... Чи хоч хтось обробив його рани? Чи кинули гнити в такий самий кам'яний мішок, як і мене?

Флешку, ту кляту флешку, за яку ми ризикували всім, вони вилучили та знищили. Принаймні, вони так вважають. Та, якщо чесно, то і я думаю, що флешка з вірусом зникла у пожежі. Заколот провалився. Що їм ще від нас треба? Навіщо цей фарс із возом?

Гарбу трясло немилосердно. Кожна вибоїна на бруківці віддавалася в моєму тілі хвилею гострого болю. Голова йшла обертом. Як же ми так підставилися? Хто винен у цьому краху?

Ніхто.

Просто так склалися обставини.

Коли ти йдеш проти системи, треба бути готовим, що система спробує тебе розчавити. Ніхто ні в чому не винен... Ми просто хотіли змінити цей світ, а він виявився занадто міцним для наших надій.

Що ж робити? Що робити?..