Розділ 23. Моя... Назавжди...

Я ніколи б не повірила, що в моєму стані та ще й на голому камені взагалі можливо заснути. Коли кожен нерв натягнутий, наче струна, а в голові лише нескінченний крик відчаю, коли усе тіло болить, немов побувала у м’ясорубці, мозок мав би працювати до самознищення. Але я спала. Мабуть, усередині спрацювала якась аварійна система захисту — запобіжник, що вимкнув свідомість, аби вона не спопеліла від перенапруги. Велика подяка моєму організму за цей короткий перепочинок, інакше я просто не витримала б і збожеволіла ще до світанку.

У крихітне віконце, що тулилося під самою стелею кам’яного мішка, куди мене кинули, боязко зазирали перші сонячні промені. Вони пробивалися крізь товщу брудного скла, висвітлюючи порошинки, що кружляли в затхлому повітрі. Це означало лише одне: ніч минула, і про все пережите тепер можна було говорити «вчора».

Вчора моє життя остаточно розлетілося на друзки.

Вчора мене, Ворона та Клима схопила королівська варта.

Вчора мене, наче непотріб, заштовхали в цю одиночну камеру, навіть не запропонувавши кухля води чи шматка зачерствілого хліба. Ніхто нічого не пояснював. Тиша була моїм єдиним співрозмовником, і від цього невідання я ледь не втратила глузд. Надія, що щось зміниться, танула з кожною хвилиною, залишаючи по собі лише липкий страх.

Але якимось дивом я провалилася в сон - і ось настав новий день. День, який не обіцяв полегшення, а ніс лише нові випробування. Надії на порятунок не залишилося. Нас просто нікому рятувати.

Дикі... вони надто зациклені на власному виживанні. Вони не підуть війною на столицю заради нас. І, якщо чесно, я їх розумію. У них немає ні зброї, ні достатньої кількості рук, ані необхідної мотивації. До того ж, ніхто за межами цих стін навіть не знає, що з нами сталося. Хіба що Соні... але що може зробити маленька відважна дівчинка, по вуха закохана в Клима? Якщо вона наважиться сунутися сюди, то просто занапастить і себе. Я щиро сподіваюся, що в неї вистачить розуму не виказати себе і переплакати втрату.

Отже, мені залишається тільки одне — чекати. Що підготувала нам доля? А точніше — що задумали ці коти, які в гонитві за владою втратили залишки милосердя? Просто чекати й прийняти свій фатум – довічне ув’язнення чи роботу у руднику.

А потім... а потім я обов'язково знайду лазівку. Я виберуся на волю. І не сама, а з чоловіками, які стали мені дорожчими за життя.

Ворон і Клим... Ми врятуємося, але тільки усі разом. Усе буде добре. Іншого варіанту я просто не допускаю.

— Вставай! Та вставай же ти, мерзотнице! — різкий, важкий удар військового чобота в бік змусив мене скрикнути.

Сон миттєво вивітрився. Виявляється, я не сама прокинулася, мене збудили. І мене не просто збудили — мене нахабно вирвали з останнього прихистку спокою.

— Навіщо? — голос був хрипким, наче я ковтала скло. Язик пересох і прилип до піднебіння, відмовляючись слухатися.

Навіть останньому в’язню дають воду та  шматок хліба. А мене позбавили елементарного...

— Вставай! Час іти! — наглядач стояв наді мною, затуляючи собою те мізерне світло, що пробивалося з віконця.

— Кх-кх... Куди? — я спробувала піднятися, спираючись на холодну, шорстку стіну.

Тіло відгукнулося гострим болем у ребрах. Довелося встати, інакше чобіт знову зустрівся б із моїм боком. Усередині все пульсувало. У-у-у, боляче... Тільки б не перелом.

— На вихід! Живіше!