Розділ 22. Рятівники, врятовані та не врятовані… 7

Крізь завісу сліз, викликаних димом та гаром, я встигла побачити, як грубо скрутили Клима. Він і так ледь тримався на ногах, тримаючись за життя лише залишками волі після виснажливого бою та численних поранень, отриманих на кривавій арені. Але імперські охоронці не знали, що таке жаль. Для них він був лише зламаною іграшкою, гладіатором, який відпрацював свій термін. Я здригнулася, коли побачила, як його безцеремонно кинули на коліна та почали обшукувати, що спричиняло йому біль, бо необроблені рани кровили і починали запалюватися.

Здалося, що я заплющила очі лише на коротку мить, не бажаючи бачити палаючу реальність, а коли розплющила — реальність виявилася ще страшнішою. Переді мною стояв чоловік у бездоганно чистому військовому мундирі із золотими погонами, що дивно контрастував із хаосом навколо. Його обличчя було вродливим тією холодною, аристократичною вродою, яку хочеться обійти стороною. Проте старий косий шрам, що перекреслював навскіс усе обличчя, миттєво руйнував цю гармонію, додаючи йому хижого, звірячого вигляду. Він недбало погойдував у руці шокер. Пожежу гасили пружними струменями води з брандспойтів. Потріскування гаснучого вогню врізалося в мої вуха, наче сміх самого диявола. Погляд незнайомця випромінював крижану впевненість мисливця, який уже загнав здобич у кут.

— Сама скажеш, де вона, чи нам варто застосувати силу? — голос його був неприродно спокійним, позбавленим будь-яких емоцій, і це лякало значно більше за найгучніший крик. — Тільки через те, що ти — жінка, я даю можливість самій віддати нам її. Подумай добре, люба. Біль — це не дуже добрий друг для такої красунечки, як ти.

Я заціпеніла. Що йому потрібно? Хто така ця «вона»? Мозок, паралізований страхом, відмовлявся працювати.

І тут у голові трохи прояснилося, настільки, щоб я змогла вибудувати логічний ланцюжок: флешка! Її не знайшли у Ворона, коли той упав без тями. Її не знайшли у Клима, якого безцеремонно обмацували брудні руки стражників. Отже, за всіма законами залізної імперської логіки, вона мала бути в мене. Все правильно. Вона й була у мене. Ключове слово – «була».

Чоловік помітив мою замисленість і підняв шокер. Я не знала, чи він просто намагався мене залякати, чи справді збирався вдарити струмом прямо зараз, аби без зайвого клопоту та розмов обшукати моє тіло.

— Не треба… — ледь чутно, пересохлими від диму губами прошепотіла я. — Вона в мене…

— Сама віддаси? Хороша дівчинка... — у його голосі почулося мерзенне схвалення, від якого захотілося вимити руки.

Я повільно, під пильним наглядом десятка очей, витягла із нагрудної кишені невеликий пластиковий прямокутник.

Це була та сама друга флешка, яку Альдертіра приготувала для Клима, але він так і не зміг використати за призначенням. Це була лише копія програми, яка мала випустити вірус, але допитувач про це не знав. Ніхто не знав, що було дві однакові флешки.

І ця вже не має жодного значення. Тому я простягнула її допитувачу на розкритій долоні, що помітно тремтіла.

Його очі спалахнули радістю. Для нього цей шматочок пластику був найбільшою загрозою режиму.

Я згадала той момент, коли кинула справжню флешку Соні на балкон. Ніхто зі стражників, засліплених жадобою крові та димом, не помітив мого відчайдушного жесту. Хоча серце все стискалося від сумніву: чи долетіла вона? Чи знайшла її Соні, чи флешка назавжди зникла в полум'ї, що пожирало будівлю?

Допитувач задоволено посміхнувся, оголивши ідеально білі зуби. На мить він став схожим на задоволеного кота, який нарешті спіймав набридливу мишу. Він взяв флешку двома пальцями, ніби щось огидне, кинув її на підлогу, вкриту попелом, і з особливою, майже садистською ретельністю розчавив підбором свого важкого кованого чобота.

— Нарешті ми знищили цей клятий вірус! Раз і назавжди! — переможно вигукнув він, звертаючись більше до своїх солдатів, ніж до мене. — Господарі будуть задоволені. Ми врятували систему!

Він розвернувся на каблуках, втративши до мене будь-який інтерес, наче я була порожньою оболонкою.

— Тепер відведіть їх до в'язниці! — кинув він через плече. — І простежте, щоб вони дожили до ранку. Гадаю, що на них чекають довгі розмови.