Розділ 22. Рятівники, врятовані та не врятовані… 6

— Рятуйтеся! Я їх відволічу! — Ворон майже силоміць втиснув мені в руку флешку. Його погляд на мить затримався на моєму обличчі — жорсткий, але сповнений негласної обіцянки. Наступної миті він, наче розлючений хижак, стрибнув назустріч воїнам, хоча не мав жодної реальної можливості чинити тривалий опір такій силі.

Я бачила, як він ухопився голими руками за горло першого нападника, вкладаючи в цей рух усю свою лють. Але чисельна перевага була не на його боці. Другий стражник, не вагаючись, оглушив генерала чимось схожим на шокер. Яскравий розряд прошив повітря - і Ворон упав, широко розкинувши руки на закопчену підлогу. Очі його миттєво заплющилися; він втратив свідомість ще до того, як голова торкнулася підлоги.

Усе сталося за одну коротку мить. Попри самовідданість генерала, ми з Климом не мали жодного шансу на втечу. Пастка захлопнулася остаточно. З одного боку шлях перекривали горілі завали з каміння та дерева, що продовжували тліти, випускаючи ядучий дим. З трьох інших сторін нас затискали озброєні до зубів люди з королівської охорони в блискучих обладунках.

Жодного шансу…

Клим безсило опустився на підлогу. Я мала бути поруч, принаймні, поруч. Я не кидала його досі і зараз теж не повинна була кидати. Але мою долоню холодила флешка – єдина надія на повернення людської цивілізації. Те, заради чого ми й затіяли цей заколот.

І я побігла. Це не був холодний розрахунок, швидше тваринний інстинкт виживання. Я проковзнула під руками в одного з вояк, відчуваючи запах металу та поту. На мить я кинула погляд угору, на понівечений балкон другого поверху. Там, серед диму, я побачила перелякані очі Соні, що розширилися від жаху за нас. Діючи на підсвідомості, я з розмаху жбурнула в її бік флешку з вірусом.

А наступної миті мене наздогнали.

Це не стало несподіванкою. Я не тішила себе ілюзіями про втечу. Я просто зробила останнє, що було в моїх силах, доки думки ще не вимкнулися остаточно. Я навіть не впевнена, чи долетіла флешка до рук Соні, чи безслідно зникла в цьому розпеченому хаосі. Швидше за все так і сталося. Я не знала нічого.

Мене грубо штовхнули в спину — і я впала на коліна, здираючи шкіру. Руки боляче вивернули за спину, розпашіле від бігу та жару тіло обпекло холодним дотиком металу. Клацнули наручники. Мене не били шокером — мабуть, берегли для допиту. Просто смикнули вгору, змушуючи підвестися, і розвернули.

Я ще встигла побачити, як повз мене проносять нерухоме тіло Ворона. Його руки безсило звисали, голова була закинута назад. Він здавався бездиханним, і мені залишалося лише благати небо, щоб він був просто без тями, а не вбитий.

«Мій любий, добрий, найкращий у світі Вороне… Ти не можеш померти, ти не маєш на це права…» — кричала я про себе. Я не знала, що чекає на нас попереду. Можливо, похмурі рудники, де ми ще колись зустрінемося в темряві тунелів. Можливо, знову ристалище, де ми будемо змушені битися за кожну секунду життя.

Не знаю як, але ти мусиш жити, мій хоробрий Вороне…