Розділ 22. Рятівники, врятовані та не врятовані… 5

Генерал диких миттєво підскочив до нас, підхопивши Клима з іншого боку. Тепер ми вдвох, наче два живих костиля, підтримували пораненого і тягнули з усіх сил вперед. Ми рухалися майже наосліп, намагаючись знайти вихід у цьому лабіринті вогню та смерті. Доводилося постійно петляти, обходячи нові вогнища пожежі, що виникали то тут, то там. Кілька разів розпечені обломки палаючих балконів та позолочених лож падали всього за крок від нас, розсипаючи тисячі іскор. Дихати стало майже неможливо; гаряче повітря випалювало легені, а кожен ковток кисню доводилося буквально виборювати у диму.

Коли ми, врешті-решт, дісталися центрального виходу, серце неначе обірвалося від відчаю. Велична арка була вщент завалена камінням та палаючими балками. Мишоловка закрилася. Ті люди й коти, які не встигли втекти в перші хвилини, тепер із розпачливими криками та диким виттям металися туди-сюди, втративши будь-яку надію. Під ногами все частіше потрапляли тіла тих, кого просто затоптав оскаженілий натовп.

Паніка –то страшне діло. Недарма статистика стверджує, що під час пожежі більше людей гине саме через паніку, а не від вогню.

— Куди ж тепер?! — вигукнула я, відчуваючи, як піт заливає очі.

— Мають бути запасні виходи, — Ворон мружився від їдкого диму, гарячково озираючись навколо. — Знати б тільки, де саме вони заховані у цьому клятому палаці розваг…

— Сюди! Швидше, сюди! — Мені здалося, чи я справді почула знайомий, тонкий дівочий голос крізь гуркіт обвалів?

Можливо, то вже слухові галюцинації?

Мабуть, почула не лише я, бо чоловіки поруч теж різко підняли голови. Там, на рівні другого поверху, посеред обгорілих меблів та завіси диму, стояла Соні. На ній був одяг звичайної служниці-рабині, що робило її майже непомітною серед інших слуг.

— Соні?! — ахнув Клим, і його ноги від несподіванки підкосилися так, що ми з Вороном ледь втримали його. — Вона... звідки вона тут взялася?

— Мені теж це дуже цікаво... — прошепотіла я, приголомшена не менше за нього.

Наша боязка скромниця дедалі сильніше шокує своєю безрозсудною поведінкою. Точніше, поведінкою безнадійно закоханої.

Як і минулого разу, ми не брали тендітну дівчину з собою, намагаючись вберегти її від небезпеки, але вона якимось дивом знову опинилася поруч у найкритичніший момент. Ця її здатність виникати з нізвідки починала здаватися чимось надприродним.

Але, чесно кажучи, з’явилася вона дуже й дуже вчасно. Втім, як і завжди.

— Тут є вихід! Ідіть на мій голос! — призовно махала руками ця неймовірна дівчина.

В ту хвилину я вперше подумала, як добре, що вона така... неслухняна і вперта.

Ми вже збиралися шукати шлях на другий поверх, як раптом Ворон різко, майже грубо, відштовхнув нас із Климом у бік темної ніші під сходами:

— Забирайтеся! Геть звідси! Це за мною!

Я визирнула з-за його плеча і відчула, як холодний жах прокотився по спині, попри все навколишнє полум’я. Зі всіх сторін, виходячи з димної завіси, нас почали обступати озброєні коти в темних обладунках. Генерал не жартував. Його, й справді, шукали і, на жаль, знайшли. Вороги обступали нас з усіх боків, незважаючи на пожежу, що розгорталася. Судячи з усього, вони збиралися взяти не лише Ворона, а й усіх, хто був поруч. Кожного з нас. Тепер ми всі стали цілями для Імперії.