Розділ 22. Рятівники, врятовані та не врятовані… 4

Але що я можу зробити? Я уявлення не маю, де шукати бодай якийсь комп’ютер, аби розповсюдити вірус у системі. Коли б поруч була Тіра, вона б знала, що робити. Відчувши мої коливання, Ворон забрав флешку з моєї долоні і повернув до своєї кишені.

- Не бери в голову, лисенятко. Я сам. Краще поспіши на допомогу Климові.

Я кинулася до клітки, не чекаючи наступної команди. Дим ставав дедалі густішим, він заповнював простір сірим липким маревом, застилав очі сльозами й змушував заходитися в сухому кашлі. Крізь цю завісу я вже майже не бачила постаті Клима на піску в центрі арени. А важка іржава решітка піднімалася з жахливим, нелюдським скрипом — повільно, наче знущаючись із нашого поспіху.

Кожен сантиметр давався Ворону з боєм. Підйом решітки був розрахований на злагоджену роботу чотирьох людей. Йому ж доводилось рвати пупа одному.

Щойно знизу утворився вузький прохід, я впала на підлогу і вужем просковзнула всередину. На мить серце стислося від крижаного жаху: а що, коли старий механізм не витримає? Що, як залізна багатотонна конструкція зараз рухне, поховавши мене тут разом із Климом?

«Ні, Ворон цього не допустить», — ця думка прийшла раптово, наче рятівне коло.

Я вірила йому беззастережно. Але вогонь поширювався будівлею зі швидкістю лісової пожежі, і з кожною миттю наші шанси на порятунок танули, мов віск.

— Климе! Климе! — закричала я, підбігаючи до колишнього бойфренда.

Чоловік сидів нерухомо, у тій самій позі повної покори долі, в якій я бачила його з висоти ложі. Він виглядав жахливо: весь у багнюці, перемішаній із густою темною кров’ю, з обличчям, що нагадувало посмертну маску. Здавалося, він уже переступив ту межу, де закінчується боротьба за життя, і просто чекав на фінал.

— Климе! Треба йти! — я вчепилася в його плечі, намагаючись розтормошити цю живу, поки ще живу, статую відчаю.

Я була впевнена, що він у глибокому шоці, у стані прострації, з якої не виводять слова. Але Клим раптом підняв голову. Його погляд, спочатку затуманений, поступово сфокусувався на мені. В очах зблиснуло усвідомлення, змішане з безмежним здивуванням:

— Лізо? Це ти?

— А ти кого сподівався побачити? Леді Гагу? — нервово вигукнула я, відчуваючи, що не в силах зробити наступний вдих. — Вставай, негайно!

Я допомогла йому піднятися. Його сильно хитало, коліна підгиналися, наче ватні. Я підставила своє плече, намагаючись стати для нього опорою.

— Спирайся на мене і йдемо! Швидше, поки шлях ще відкритий!

— Це дівчата мають спиратися на надійне чоловіче плече, — він гірко, ледь помітно усміхнувся розбитими губами, але порадою скористався.

Його вага була майже нестерпною для мене, але я тільки міцніше перехопила його за пояс. Накульгуючи та безупинно кашляючи від їдкого смороду, ми нарешті дісталися вхідної решітки арени. Ворон, напруживши всі сили, підняв її значно вище, ніж минулого разу, тож тепер можна було вийти, лише злегка пригнувши голову. Клим рухався важко, неначе кожна перешкода здавалася йому нездоланною, але страх згоріти заживо надавав йому сили переставляти задерев’янілі ноги. Зрештою він перечепився через перила, що жевріли, і впав, тягнучи мене за собою. Підняв на мене очі, сповнені болю.

- Тільки не кажи, щоб я залишила тебе тут помирати! – випередила я його, бо вже здогадувалась, що він зараз говоритиме.

- Не скажу, - крізь сльози, викликані димом, промовив він. – Це ж я – чоловік. Це я повинен вивести тебе з цього пекла. 

- Не для того я спричинила цей хаос, щоб ми загинули у вогні.

- То це твоїх ніжних ручок справа? – куточком губ посміхнувся мій колишній.

- Все заради тебе, йолопе! Як можна було потрапити на арену? А, потім розкажеш. А зараз піднімайся.

Щойно ми вибралися з піщаного кола — важка металева решітка з гучним стукотом впала за нашими спинами. Від вібрації по підлозі пішли тріщини, а хмара пилу на мить засліпила нас.

Ми встигли.