Розділ 22. Рятівники, врятовані та не врятовані… 3

Це був той ще квест — пробиратися крізь будівлю, що на очах перетворювалася на гігантське багаття. Ми то перестрибували через перекинуті дивани, оббивка яких уже почала тліти, випускаючи ядучий запах, то завмирали на мить, ховаючись за важкими оксамитовими портьєрами, щоб не потрапити під ноги божевільній юрбі. Кілька разів ми буквально стрімголов скочувалися сходами. Кілька разів натовп намагався нас розділити, але Ворон тримав мене міцно, немов дорогоцінну здобич, яку можна відірвати лише разом із руками.

Зрештою, ми опинилися внизу, біля самих технічних коридорів арени. Тут повітря було таким густим від гару, що кожен вдих обпікав легені. Ворон міцно притиснув мене до себе, майже несучи, прокладаючи своїми широкими плечима шлях крізь натовп. Продиратися крізь цю масу тіл було все одно, що пливти проти течії в бурхливій гірській річці. Всі, абсолютно всі намагалися вирватися назовні, до свіжого повітря, і лише ми двоє відчайдушно рвалися до залізної клітки, де щойно розгортався кривавий поєдинок.

Ось ми вже й дісталися бажаної цілі, але як підняти решітку, яка надійно закриває арену?

Клим сидів усього за кілька метрів від нас, але наблизитись до нього у нас не було можливості. Так само, як у нього не було можливості залишити це пекло.

Озирнувшись навкруги, ми помітили масивне дерев’яне колесо з металевими рукоятками, вмуроване в стіну. Було зрозуміло, що саме його потрібно було обертати, щоб привести в дію ланцюговий механізм і підняти решітку.

- Я – відкриваю, ти – витягаєш Клима! – скомандував Ворон, відпускаючи і підштовхуючи мене у бік арени.

Уявляю, чого йому коштувало це рішення – відпустити мене. Але він не міг знаходитись одразу у двох місцях і довірився, нарешті, мені.

Це радувало.

— Ага… — тільки й змогла видихнути я, готуючись бігти. Дихати вже було важко через розпечене повітря.

— Почекай. Сховай це, — генерал диких раптово затримав мене, простягаючи невеликий предмет з пластику та металу. Флешка.

У своїх стражданнях за долею Клима я зовсім забула про неї і про місію Ворона.

— Тобі вдалося?! — моє серце підстрибнуло від несподіваної радості серед цього хаосу. — Ти таки витягнув вірус із королівського компа?

— Вірус тут, і це добре, — коротко кинув він, і я побачила, як на його скроні зблиснула крапля поту. — Але мене помітили й шукають — і це погано. Тому краще нехай вона буде у тебе. Якщо... Якщо вдасться, я заберу її потім, щоб перенести до іншого комп’ютера. А тепер поквапимося. Нам не можна затримуватися ані на секунду.

Я стиснула флешку в долоні, відчуваючи її холодний дотик до шкіри. Це була наша перепустка у свободу, ціна ризику. А ще я добре розуміла: якби не необхідність урятувати Клима, Ворон на цей час міг би вже розшукати комп’ютер, щоб відправити вірус у його руйнівну подорож цифровими мережами імперії. Але він ризикнув усім і залишився. Тут, у самому епіцентрі вогняного пекла.

Заради Клима?

Ні, я знала правду.

Заради мене.