Розділ 22. Рятівники, врятовані та не врятовані…

Я вже встигла вирішити для себе, що все пропало.

Відчай — це отрута, яка діє миттєво, паралізуючи волю. Мої думки носилися в черепній коробці, наче скажені блискавки в грозову ніч, але об’єктивний час, на відміну від мого суб’єктивного сприйняття, йшов своїм звичним шляхом, не прискорюючись і не сповільнюючись.

Раптом знизу, із самої глибини піщаної арени, потягнуло їдким сизим димком. Спочатку він був ледь помітний, але вже за мить почулися перші перелякані вигуки, що розрізали монотонний гул натовпу:

— Пожежа! Пожежа! Рятуйте!

Повітря здригнулося від глухого, але потужного вибуху. Як я здогадалася, та сама металева коробка — таємничий подарунок Ворона — спрацювала за хитромудрим алгоритмом. Вона розлетілася на кілька сегментів, кожен із яких став автономним джерелом хаосу. Тепер уже в різних куточках щось диміло, шипіло і випльовувало язики рудого полум’я. Поодинокі крики жаху злилися в єдиний панічний рев тисяч котячих горлянок. Глядачі, які ще хвилину тому вимагали крові, тепер самі нагадували загнаних звірів.

Ще один вибух, гучніший за попередній — і кожна частина невідомої зброї знову розділилася на кілька дрібних фрагментів, посилюючи паніку до межі божевілля. Тепер це вже були не просто тонкі ручаї диму, а справжні вогнища, що розгорялися то тут, то там, пожираючи сухі дерев’яні настили та дорогі оксамитові завіси лож. Вгодовані коти в паніці бігали туди-сюди, штовхаючи один одного та намагаючись якомога швидше вибратися з вогняної пастки, на яку перетворився їхнє улюблене місце для розваг.

А що ж на ристалищі? Гучний, мов грім, звук примусив мене вийти з шокового стану, в який я впала через те, що сама й спричинила. Це впала на арену важка решітка, яка повністю заблокувала бійців.

Тіра підскочила до мене, і вхопила за руку.

- Що це було? Що трапилось, Лізо?!

Та хіба я мала час для пояснень?  Я майже повністю перегнулася через позолочені перила, ризикуючи випасти вниз, щоб бодай щось розгледіти крізь завісу гару.

Клим нерухомо лежав на скривавленому піску, і я не могла зрозуміти, чи він ще дихає, чи його серце вже зупинилося. А Гай... Його велич кудись зникла. Тепер він відчайдушно, з дикою силою тряс товсті залізні прути решітки, щось кричачи в бік суддівської трибуни. Я не могла розібрати жодного слова за загальним божевільним шумом, але легко догадувалася про зміст його благань: він просив випустити його, благав не дати йому згоріти живцем у цьому пеклі.

Але хіба зараз когось цікавила доля збожеволілого від жаху гладіатора, який так легко позбавляв життя інших на догоду натовпу? Правила гри змінилися: глядачі й кати тепер були в одному човні, що катастрофічно швидко йшов на дно. Кожен думав тільки про власну шкуру.

А от доля Клима мене цікавила надзвичайно. Навіть більше, ніж власна безпека.

Раптом я побачила, як його понівечене тіло здригнулося. Він ворухнувся!

Живий!

Боже, він таки живий!

Мій колишній почав повільно підніматися, похитуючись, наче п’яний. Кожний рух, здавалося, давався йому через нестерпний біль. Він знайшов у піску свій іржавий кинджал, міцно стиснув його і повільно, крок за кроком, рушив у бік свого ката.