Розділ 22. Рятівники, врятовані та не врятовані…

Я вже встигла вирішити для себе, що все пропало.

Відчай — це отрута, яка діє миттєво, паралізуючи волю. Мої думки носилися в черепній коробці, наче скажені блискавки в грозову ніч, але об’єктивний час, на відміну від мого суб’єктивного сприйняття, йшов своїм звичним шляхом, не прискорюючись і не сповільнюючись.

Раптом знизу, із самої глибини піщаної арени, потягнуло їдким сизим димком. Спочатку він був ледь помітний, але вже за мить почулися перші перелякані вигуки, що розрізали монотонний гул натовпу:

— Пожежа! Пожежа! Рятуйте!

Повітря здригнулося від глухого, але потужного вибуху. Як я здогадалася, та сама металева коробка — таємничий подарунок Ворона — спрацювала за хитромудрим алгоритмом. Вона розлетілася на кілька сегментів, кожен із яких став автономним джерелом хаосу. Тепер уже в різних куточках щось диміло, шипіло і випльовувало язики рудого полум’я. Поодинокі крики жаху злилися в єдиний панічний рев тисяч котячих горлянок. Глядачі, які ще хвилину тому вимагали крові, тепер самі нагадували загнаних звірів.

Ще один вибух, гучніший за попередній — і кожна частина невідомої зброї знову розділилася на кілька дрібних фрагментів, посилюючи паніку до межі божевілля. Тепер це вже були не просто тонкі ручаї диму, а справжні вогнища, що розгорялися то тут, то там, пожираючи сухі дерев’яні настили та дорогі оксамитові завіси лож. Вгодовані коти в паніці бігали туди-сюди, штовхаючи один одного та намагаючись якомога швидше вибратися з вогняної пастки, на яку перетворився їхнє улюблене місце для розваг.

А що ж на ристалищі? Гучний, мов грім, звук примусив мене вийти з шокового стану, в який я впала через те, що сама й спричинила. Це впала на арену важка решітка, яка повністю заблокувала бійців.

Тіра підскочила до мене, і вхопила за руку.

- Що це було? Що трапилось, Лізо?!

Та хіба я мала час для пояснень?  Я майже повністю перегнулася через позолочені перила, ризикуючи випасти вниз, щоб бодай щось розгледіти крізь завісу гару.

Клим нерухомо лежав на скривавленому піску, і я не могла зрозуміти, чи він ще дихає, чи його серце вже зупинилося. А Гай... Його велич кудись зникла. Тепер він відчайдушно, з дикою силою тряс товсті залізні прути решітки, щось кричачи в бік суддівської трибуни. Я не могла розібрати жодного слова за загальним божевільним шумом, але легко догадувалася про зміст його благань: він просив випустити його, благав не дати йому згоріти живцем у цьому пеклі.

Але хіба зараз когось цікавила доля збожеволілого від жаху гладіатора, який так легко позбавляв життя інших на догоду натовпу? Правила гри змінилися: глядачі й кати тепер були в одному човні, що катастрофічно швидко йшов на дно. Кожен думав тільки про власну шкуру.

А от доля Клима мене цікавила надзвичайно. Навіть більше, ніж власна безпека.

Раптом я побачила, як його понівечене тіло здригнулося. Він ворухнувся!

Живий!

Боже, він таки живий!

Мій колишній почав повільно підніматися, похитуючись, наче п’яний. Кожний рух, здавалося, давався йому через нестерпний біль. Він знайшов у піску свій іржавий кинджал, міцно стиснув його і повільно, крок за кроком, рушив у бік свого ката.

Гай, засліплений жахом перед вогнем, намагався розігнути металеві прута решітки і навіть не помітив його наближення. Він продовжував битися об залізо, виючи від безсилля. Я бачила, як кинджал Клима, наче в уповільненій зйомці, м’яко та впевнено увійшов Гаю прямо в горло. Очі гладіатора миттєво оскляніли, рот застиг у німому, скривленому крику, кров потекла по підборіддю, а кулаки, що щойно стискали прути з силою лещат, безсило розтиснулися. Він упав, наче підтятий колос, до ніг того, хто ще мить тому не представляв для нього жодної загрози. Насправді Гаю варто було б подякувати Климові — як не крути, а така швидка смерть була милосерднішою, ніж загибель у полоні вогню.

Клим же, здійснивши свою криваву відплату, безсило опустив руки. Зброя вислизнула з його закривавлених пальців. Він відійшов на кілька кроків, важко сів прямо на гарячий пісок, обхопив руками коліна. Він більше не боровся. Здавалося, він просто чекав, поки дим остаточно заповнить легені, не маючи більше сил навіть на надію.

«Потрібно бігти! Потрібно йому допомогти!» — пульсувало в моїй голові. Але як дістатися до арени через цей розлючений, знавіснілий натовп, що змітав усе на своєму шляху? Якщо я вискочу з ложі зараз, мене просто затопчуть, навіть не помітивши.

Не знаю як, але спробувати зобов’язана. Я різко розвернулася, збираючись кинутися до виходу, і... з розгону вткнулася носом у широкі, теплі груди.

Наді мною височів Ворон. Його обличчя було незворушним серед цього хаосу, а в темних очах відбивалися язики полум’я, що танцювали внизу.

— Вчасно, — коротко кинув він, підхоплюючи мене під лікоть. — Тепер іди за мною і не відпускай руку, якщо хочеш, щоб цей день не став для твого друга останнім.

- Ворон! Нарешті! Ворон! Я так чекала! – я захлиналася від хвилювання і мало не плакала. – Я не знала!.. Я боялася!.. Я таки зробила це!..

— Совеня, треба вибиратися звідси… — голос Ворона прозвучав над самісіньким вухом, низький, владний, та водночас заспокійливий, здавалося, що він перекриває навіть тріск пожежі.