Розділ 21. Бої без правил. 5

«У тебе, Климчику, було все для щасливого, повноцінного життя на Землі...» — ця думка обпікала мозок, поки я дивилася на його понівечене тіло. Який біс смикнув нас поїхати на той вікенд на природу? Чому ми не повернулися ночувати додому, до звичної безпеки міських стін, а залишилися в наметі на тому клятому пагорбі? Навіщо ми взагалі вийшли з намету ні світ ні зоря, підставившись під удар міжпросторового зсуву?

Краще б сексом зайнялися, раз уже не спалося. Хто знає, можливо, тоді б усе склалося інакше, енергетична хвиля пройшла б повз, і ми ніколи не опинилися б у цьому паралельному вимірі, де люди — лише іграшки для котів. Не знаю, чи були б ми зараз разом, чи розбіглися б через місяць, але це вже не важливо.

Ми були б удома.

В безпеці.

Щоправда, тоді б я ніколи не зустріла Ворона... Ця думка промайнула і миттєво зникла, витіснена новим спалахом болю на арені.

Гай пішов на чергове коло, граючи з противником, мов ситий кіт із напівживою мишею. А Клим і справді зараз нагадував маленьке звірятко: брудний, знесилений, він раз за разом падав і піднімався, чудово розуміючи, що втекти звідси неможливо. Хвилина раніше чи хвилина пізніше — і кинджал ворога м’яко, наче в масло, увійде в його тіло, зупиняючи шалене серцебиття. Загибель здавалася неминучою, прописаною в сценарії цього вечора.

Секунди танули, наче лід на вогні. На арені Гай уже готувався до фінального, вирішального каскаду ударів, задоволено посміхаючись публіці, що вила від захвату.

— Будь ласка, Вороне, з’явися... — шепотіла я, відчуваючи, як піт застилає мені очі. — Або дай мені знак, що час настав.

Я продовжувала стискати в долоні те, що могло дати Климові хоча б примарний шанс. Стискала — і смертельно боялася випустити. Моя рука заніміла, пальці звела судома. Я до останнього сподівалася, що ось-ось з’явиться Ворон. Що він вирветься на арену, зупинить це божевілля і все зробить сам — впевнено та професійно.

Маячня...

Гай зробив два блискавичні випади один за одним, глибокими порізами позначивши боки Клима. Мій колишній упав із коротким криком. Масивна постать Свистячого Кинджала нависла над ним, наче тінь самої смерті; важка нога в сандалії впевнено наступила Климові на живіт, не дозволяючи підвестися. Він картинно відкинув один з кинджалів у бік, а руків’я іншого стиснув обома долонями. Мускулисті руки Гая повільно підняли зброю вгору, завмерши в очікуванні останнього сигналу від публіки.

— Убий! Убий! Убий! — закричали тисячі глядачів, тицяючи великими пальцями вниз. Цей жест був остаточним приговором, від якого не було апеляцій.

І тоді я, заплющивши очі від жаху, із зусиллям розтиснула долоню, яка вже не бажала розтискатися, і металевий паралелепіпед полетів, кружляючи немов в уповільненій зйомці, з балкону ложі униз.

Спочатку мені здалося, що світ просто завмер. Жодного звуку, жодного спалаху. Нічого не відбувалося. Гай так само тримав у замаху свої смертоносні кинджали, а Клим застиг у безсилому очікуванні удару. І тільки ритмічне, хорове «Убий! Убий!», що розліталося під куполом, підтверджувало: час не зупинився, він відраховує секунди, наближаючи кінець.

Але чому?!

Чому ця чортова штука не діє?!

Що я зробила не так?

Можливо, її треба було активувати? Можливо, я кинула надто пізно або надто рано, або не туди?

Відчай накрив мене холодною хвилею. Я більше нічим, зовсім нічим не зможу допомогти Климу.

Я підвела його.

Я підвела Ворона.

І зараз, на моїх очах, настане фінал, який я не зможу забути до останнього подиху.