Розділ 21. Бої без правил. 2

Труп велетня, який ще кілька хвилин тому був живою людиною, байдуже потягли з арени, залишаючи на піску довгу червону смугу. А «старожил», майже не захекавшись, радо розмахував закривавленим мечем і кланявся вдячній публіці, перш ніж піти на свій заслужений відпочинок. Тимчасовий, зрозуміло.

Поки він виграє — він зірка. Його годуватимуть найкращим м'ясом, забезпечуватимуть комфорт, приводитимуть жінок, створюючи ілюзію щасливого життя. Але чи можна бути щасливим, знаючи, що кожна твоя вечеря оплачена чиєюсь смертю? Чи можуть спокійно спати люди, здатні відчувати насолоду від запаху заліза та останнього подиху ворога? Я дивилася на нього і бачила лише приречену людину. Бо в цій грі не буває переможців. Кожен бій для нього — лише відстрочка вироку, який рано чи пізно винесе арена.

Після невеликої перерви, яка здалася мені лише миттю затишшя перед бурею, знову пролунав гонг. Цей звук, різкий і холодний, змусив усе всередині мене стиснутися в тугий вузол. До залізної клітки вивели нових суперників. Глашатай вигукував їхні імена гучним голосом, але я навіть не намагалася їх запам’ятати.

Для мене було головне, що серед них не було Клима.

Для Коттополіса вони були лише черговим витратним матеріалом, номерами у списку ставок. Повідомили лише, що кожен із них уже має за плечима по одній перемозі, а отже, вони перебувають у рівних умовах. Обидва молоді, жилаві, сповнені сили та жаги до життя... Їм би ще жити й жити, милуватися сонцем, кохати, але замість цього вони стояли на закривавленому піску, чекаючи сигналу до початку бою.

У цієї пари замість мечів у руках були важкі гострі сокири. Тяжка криця виблискувала у світлі смолоскипів, обіцяючи швидку й грубу розв’язку. Суперники були приблизно рівними за силою, проте один виявився помітно активнішим — він невтомно ганяв іншого по всьому периметру майданчика. Щоразу, коли він наздоганяв свого ворога, відбувалися короткі, але неймовірно вражаючі сутички. Скрегіт металу об метал розлітався ареною, висікаючи іскри. Це видовище могло б навіть заворожувати своєю первісною дикістю, якби я не знала напевно: воно неминуче закінчиться смертю одного з бійців.

Суперники вже добряче набігалися, їхні тіла блищали від поту, а дихання стало важким і хрипким. Минуло вже три раунди з короткими перервами, під час яких вони жадібно ковтали воду, але жодному так і не вдавалося здобути вирішальну перевагу. А я... я мало не вголос молилася, щоб вони билися якомога довше. Кожна хвилина їхньої боротьби була для мене подарунком, шансом на те, що Ворон встигне повернутися і візьме все у свої міцні, впевнені руки. Кожна секунда зволікання була моєю надією.

Проте і цей бій добіг кінця, як і все в цьому жорстокому світі. Той, хто діяв активніше, у запалі атаки ніяково підвернув ногу на мокрому від крові піску й випадково підставився під удар. Важка сокира з жахливим звуком розсікла йому череп. Натовп вибухнув  у екстазі несамовитим криком. Переможець, накульгуючи й ледь переставляючи ноги від виснаження, під схвальні крики тисяч глоток залишив ристалище. Для нього цей день закінчився перемогою, для іншого — вічним спокоєм.

«Тільки б зараз вивели не Клима!.. Кого завгодно, тільки не його!..» — ця думка пульсувала в моїй голові, наче набат.

Я так палко благала всіх відомих мені богів, щоб на арену вийшов хтось інший, будь-хто, але вони, здається, були глухими до моїх молитов. Або ж правила цієї гри були написані значно раніше, і змінити їх було не під силу навіть небесам.

Глашатай вийшов на центр, розправив плечі й оголосив останній на сьогодні бій. Моє серце в ту ж мить упало кудись у п'яти, залишивши в грудях лише холодну порожнечу.

«Вороне, де ж ти? Повернися! Як я зможу далі жити, якщо на моїх очах вб’ють Клима? Як я подивлюся в очі нашому минулому? Як я подивлюся в очі майбутньому Соні?»

Я гарячково оглядала сходинки, шукала поглядом знайому високу постать, сподіваючись побачити хоча б тінь генерала диких. Але його не було ні видно, ні чутно. Лише байдужий шум натовпу та передчуття катастрофи, що нависла над нами, мов гостра сокира гладіатора. Час зупинився, і в цьому застиглому моменті я відчула себе зовсім самотньою серед тисяч ворогів.