Розділ 21. Бої без правил.

Покрутивши в руках таємничий і, вочевидь, украй небезпечний предмет, я опустила його до кишені комбінезону. Що воно таке? Чому Ворон не пояснив? Як ця штучка зможе допомогти, відстрочити вбивство Клима?

Відчула, як холод металу просочується крізь тканину кишені прямо до шкіри. Цей маленький паралелепіпед тепер здавався мені бомбою уповільненої дії. Я поспіхом вийшла з вбиральні, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. Стала в чергу до вузького віконця видачі, де пахло дорогими вершками та солодким мускусом. Попросила для господарки пляшечку найсвіжіших вершків, розплатилася і, намагаючись не привертати зайвої уваги своїм надто блідим обличчям, повернулася до ложі.

Тіра сиділа на своєму розкішному дивані, ліниво обмахуючись віялом. Її блакитні сіамські очі сканували натовп внизу з якоюсь хижою байдужістю.

— Усе гаразд? — тихо, майже не розмикаючи зубів, запитала вона, коли я з поклоном піднесла їй піалу.

— Сподіваюся, — ледь чутно відповіла я, знизавши плечима. — Поки що нічого не ясно.

- Воронові не вдалось пробратися до імператорського комп’ютера?.. – у голосі кішечки чулося розчарування.

- Поки ще ні... Він спробує...

Про таємничий циліндр я не сказала. Не знаю, чому. Побоялася, що Тіра відмовлятиме мене від його використання, чи просто не встигла.

У цей момент простір арени розітнув гучний, металевий удар гонга. Він відлунив у моїх грудях болісною вібрацією. Видовище розпочиналося. Усі очі — тисячі котячих та людських очей — миттєво прикипіли до залізних прутів ристалища. Я так боялася моменту, коли побачу Клима...

На моє полегшення, першими в бій вступили той самий велетень, якого я бачила в клітці на ринку, коли звідти забирали мого колишнього, та один із «старожилів» — досвідчений гладіатор, чиє ім’я натовп вигукував із несамовитим захватом. За його спиною вже був ряд гучних перемог.

«Старожил» помітно поступався новачкові в масивності, але кожен його рух був вивіреним, мов у танці смерті. Його рухи заворожували. Він ніби грався з новичком, мов кіт із мишею. Не дивлячись на зріст та міцні біцепси, велетень явно поступався супернику. Він важко обертався, намагаючись зловити своїм мечем удари меча ворога, але йому це вдавалося все тяжче  й тяжче. «Старожил» кружляв навколо новичка, мов смерч, до дозволяючи із захисту перейти у напад. І ось якимось дивом він відкрився. Звісно, гігант поспішив використати можливість, замахнувся, здіймаючи хмару пилу  та намагаючись вкласти в удар всю свою міць. Проте професіонал виявився швидшим. Якимсь неймовірним, майже неможливим фінтом він зумів відскочити з місця, куди летіло лезо, розвернувся у стрибку і розрубав велетня мечем від самого плеча і ледь не до поясу.

Я заціпеніла. Навіть у найстрашніших кошмарах я не могла уявити, що сталь може так легко проходити крізь плоть, а людське життя може обірватися за частку секунди під акомпанемент схвального ревіння натовпу.

Це жахливе видовище позбавило мене дару мови. Нудота підступила до горла.

Навіщо все це?

Невже ці істоти не мають серця?

Невже це може викликати задоволення?

Невже не можна було вести бій хоча б до першої крові?

Навіщо заохочувати ці страшні, безглузді вбивства?

Але схвальний гул, що наче шторм охопив і нижні балкони, і навіть найвищі, ізольовані ложі, доводив зворотне: котам подобалася кров. Вони жадали її.

— Тільки б Ворон устиг... Тільки б він устиг... — шепотіла я одними губами, стискаючи пальцями край свого комбінезона.

Але навіть якщо він і встигне повернутися, що він зробить? Як один бунтівний генерал зможе зупинити цю налагоджену машину смерті? Один проти цілої Імперії, проти тисяч озброєних охоронців та їхніх вірних рабів?

А якщо він не встигне... що тоді зможу зробити я? Дівчина, чия єдина зброя — це невеликий шматок заліза в кишені та відчай у серці?

Страшно. Боже, як же мені було страшно.

Труп велетня, який ще кілька хвилин тому був живою людиною, байдуже потягли з арени, залишаючи на піску довгу червону смугу. А «старожил», майже не захекавшись, радо розмахував закривавленим мечем і кланявся вдячній публіці, перш ніж піти на свій заслужений відпочинок. Тимчасовий, зрозуміло.

Поки він виграє — він зірка. Його годуватимуть найкращим м'ясом, забезпечуватимуть комфорт, приводитимуть жінок, створюючи ілюзію щасливого життя. Але чи можна бути щасливим, знаючи, що кожна твоя вечеря оплачена чиєюсь смертю? Чи можуть спокійно спати люди, здатні відчувати насолоду від запаху заліза та останнього подиху ворога? Я дивилася на нього і бачила лише приречену людину. Бо в цій грі не буває переможців. Кожен бій для нього — лише відстрочка вироку, який рано чи пізно винесе арена.

Після невеликої перерви, яка здалася мені лише миттю затишшя перед бурею, знову пролунав гонг. Цей звук, різкий і холодний, змусив усе всередині мене стиснутися в тугий вузол. До залізної клітки вивели нових суперників. Глашатай вигукував їхні імена гучним голосом, але я навіть не намагалася їх запам’ятати.

Для мене було головне, що серед них не було Клима.

Для Коттополіса вони були лише черговим витратним матеріалом, номерами у списку ставок. Повідомили лише, що кожен із них уже має за плечима по одній перемозі, а отже, вони перебувають у рівних умовах. Обидва молоді, жилаві, сповнені сили та жаги до життя... Їм би ще жити й жити, милуватися сонцем, кохати, але замість цього вони стояли на закривавленому піску, чекаючи сигналу до початку бою.