Розділ 20. День за неділею. 2

Більше на імператорському прийомі не сталося нічого значущого, принаймні для стороннього ока. Ми з Альдертірою покинули залу, коли чудесні кристали на стінах почали пульсувати м’якшим, нічним світлом. Дорогою додому, у кабіні швидкісного ліфта, що безшумно ковзав по зовнішній стіні 126-поверхового скляного велетня), Тіра нарешті заговорила. Тут нас ніхто не міг підслухати.

- Лізо! Лізо! – турсала вона мене за рукава і зовсім не нагадувала тут врівноважену манірну леді, якою була на між котами. – Все просто чудово, Лізо! Неймовірно! Воронові вдалося потрапити до імператорської сім’ї! Він, і справді, неперевершений! А ми боялися, що не впорається...

Якби не те, що Тіра – кішка, я б вже почала ревнувати, так вона захоплювалась тим, хто оселився в моєму серці.

- Так. Він живий. Він не на рудниках. Я щаслива, - відповіла, киваючи головою.

- Ти змогла передати йому флешку? – поцікавилась вчена, припинивши турсати мене і обережно струсивши з кишені мого комбінезону невидиму пилинку.

- Так, Тіро. Я зробила це.

Кішечка аж підстрибнула.

- Ще краща новина! Тепер все буде добре!

- Не знаю, чи вдасться йому проникнути в кабінет імператора... Боюсь, що він не впорається з цією майже самовбивчою місією...

- Впорається, обов’язково впорається!  Він не просто найрозумніший і найсміливіший серед диких. Він -  утіленням первісної дикості, яку ніколи не зможе приборкати навіть діамантовий нашийник. Повір мені, Лізо, заради бодай примарного шансу на свободу для людства цей чоловік готовий кинути виклик самій Імперії Котів. Я гадала, що ти добре знаєш його. Чому не віриш?

Проте її слова розбивалися об стіну мого власного заціпеніння. Я перебувала у дивному стані емоційного паралічу і думала про Клима. У цьому величезному світі, де панувала котяча раса, я почувалася піщинкою. У моїх руках не було жодної ниточки, за яку можна було б смикнути, щоб змінити хід подій. Будь-яка моя спроба самотужки визволити Клима — мого колишнього хлопця, який залишався єдиним містком у минуле, — була б не просто безглуздою, а самовбивчою. Місто кишіло озброєною вартою, а кожен мій крок як «улюблениці» був під наглядом.

Залишалося тільки уповати на Ворона. Тіра права, він сильний і сміливий. Дарма я сумніваюся.  Але впевненості не було. На очі раз у раз наверталися сльози, і це дратувало мене ще більше. Я ніколи не вважала себе слабкою чи слізливою баришнею, але зараз ця солона волога була проявом повної, абсолютної безвихідді. Від мене нічого не залежить — і це було найстрашнішим усвідомленням. Страх перед завтрашнім вечором накривав мене задушливою хвилею: я панічно боялася стати свідком того, як на кривавому ристалищі вбиватимуть людину, з якою я провела три роки життя. Три роки — це занадто багато, щоб просто стояти осторонь і дивитися, як гасне його життя на потіху імператорській знаті. Да навіть якби не зустрічалися з ним зовсім, Клим – людина з мого рідного світу, і я не можу залишатися байдужою!