Розділ 20. День за неділею.

Я вже зовсім знесилилася від внутрішніх терзань, які розривали мене на шматки. Аудієнція Альдертіри з імператорським подружжям тривала зовсім недовго — черга з вельможних гостей була нескінченною, і кожен прагнув отримати бодай дещицю уваги монархів. Нарешті звільнившись, кішка велично попрямувала до бенкетної зали. Там, під сяйвом магічних кристалів, що пронизували стіни хмарочоса, стояли столи, буквально завалені вишуканими стравами.

Моїм обов’язком було обирати саме ті делікатеси, на які вказувала пазуром господиня, обережно викладати їх на позолочену тарілочку і годувати Тіру. Мої руки тремтіли. Я кілька разів намагалася заговорити з нею про Ворона, сподіваючись на бодай якусь підказку, але вона щоразу різко присікала мої спроби:

— Я все бачила. Зараз не час. Усе гаразд.

«Ага, гаразд!» — подумки кричала я. Та я місця собі не знаходжу! Мені конче потрібно було дістатися до Ворона, а натомість доводиться вгоджати примхливій господині, підносячи їй шматочки рідкісної риби. На щастя, невдовзі Тіра голосно оголосила, що сита, і дозволила мені відійти до столів, накритих спеціально для людей, які прийшли з котами-господарями.

— Іди, поласуй, люба, — муркнула вона, мруживши свої гарні блакитні очі. — Але не зникай задалеко, я можу покликати тебе будь-якої миті.

З покірною посмішкою, хоча всередині в мене все палало від напруги, я рушила до фуршетної лінії. Але з голови не виходив Ворон. Як же мені з ним зустрітися. Повертатися в головний зал, де імператор та імператриця приймали підданих, було небезпечно. Самотнє домашнє звірятко без нагляду господаря миттєво привернуло б небажану увагу імперської варти. Але як побачитися з генералом Вільного Братерства, що перетворився зараз на розважальника для малого принца?

Через нерви я навіть не відчувала смаку того, що запихала в рот. Я просто механічно жувала, намагаючись заїсти нестерпне хвилювання.

— Розтовстіти не боїшся? — раптом пролунав за спиною насмішкуватий голос.

Я різко обернулася, готуючись відшити нахабу, і ледь не зойкнула.

— Вороне! — я ледве стрималася, щоб не кинутись йому на шию, забувши про всю конспірацію.

Але не можна. Не можна. Тільки не тут. Чоловік ледь помітно посміхався кутиком губ, недбало відправляючи до рота одне канапе за іншим. Його діамантовий нашийник виблискував так само зухвало, як і його погляд.

— Смачна у імператора кухня, нічого не скажеш. Навіть для нас, «домашніх звіряток», готують пристойно.

— Більше нічого не скажеш, окрім як про кухню? — Я нервово торкнулася пальцями потаємної кишеньки на грудях. — У мене є дещо для тебе.

Ворон миттєво змінився. Він професійно озирнувся довкола, переконуючись, що ніхто з котів чи інших слуг не стежить за нами, і ледь помітно кивнув:

— Поклади під тарілку.

Я зробила це одним плавним рухом, наче просто поправляла серветку, і відступила на крок. Ворон підійшов ближче, нагріб собі ще бутербродів, а разом із ними спритно забрав флешку.

— Що робити — ти знаєш, — прошепотіла я, ледь ворушачи губами. — Зможеш потрапити до імператорського кабінету на верхніх поверхах?

— Спробую.

— Поспішай. Клима завтра виставляють на бої без правил. Це його смерть.

— Ось воно як!.. — густі брови Ворона зійшлися на переніссі, роблячи його обличчя суворим.

— Він не боєць, його просто вб’ють на потіху натовпу. Я у відчаї, Вороне!

— Хотів би я сказати тобі щось заспокійливе… — він на мить зустрівся зі мною поглядом. — Але не хочу давати надій, які можуть розбитися об реальність.

— То ти не в силах йому допомогти?

— Це складно... Треба подумати. Лізо, тримай себе в руках. Поки залишається бодай тінь надії…

Але тут до столів підійшла ще група домашніх «улюбленців», і Ворон замовк. Швидко розправившись із залишками їжі, він наче розчинився в натовпі — певно, повернувся розважати свого малого принца-кошеня.

Що Ворон може протиставити Імперії? Сам живий – і то вже щастя. Він говорив про надію, але моє серце відчувало лише холодний подих катастрофи. У нього залишається надія? У мене – ні.