Розділ 19. Про провалену місію та королівський прийом. 5

Альдертіра повільно підійшла до помосту, демонструючи ідеальну виправку та знання етикету. Вона граційно лягла на живіт, витягнувши передні лапи — жест глибокої поваги до імператорської сім’ї, що межував із обожнюванням, як того вимагали вікові традиції Коттополіса. Я, як її вірна асистентка, миттєво опустилася на коліна за її спиною, схиливши голову до самого килима. Ворс дорогого покриття, пахнув пахощами, які накладалися одне на одне, та пилом віків, але я не відчувала нічого, крім власного збентеження.

Навіть не знаю, про що саме вчена кішка розмовляла з імператорським подружжям. До моїх вух долітало лише приглушене муркотіння імператора та витончені, мелодійні фрази Тири, яка розсипалася в компліментах щодо «благородної місії порятунку бідолашних пінгвінів». Імператриця мило сміялася у відповідь. Та все це мене не цікавило.

Усі мої думки, кожна клітинка тіла були зосереджені на Вороні. Він був так близько — лише протягни руку, — і водночас нескінченно далеко.

Генерал мого серця живий! Від цієї думки ставало тепло і млосно. Я лише зараз дозволила сама собі зізнатися, що панічно боялася, що більше ніколи не побачу його.

Тепер все моє єство тягнулося до Ворона.

А він? Він більше не подарував мені навіть мимолітного погляду. Жодного руху повік, жодного натяку на те, що він мене впізнав. Я відчувала, як у грудях починає скискатися у тугу кульку напруга. Що думати?

Що, коли він вирішив просто залишитися жити в Коттополісі?

Невже він, колишній генерал армії диких, чиє життя було сповнене боротьби за свободу, міг так просто зрадити нашу спільну мету? Невже м’яке парчеве вбрання, діамантовий нашийник і безтурботне життя в комфорті королівської родини виявилися сильнішими за обов’язок та честі?

«Він просто підтримує конспірацію», — намагалася переконати я себе, але серце тривожно цокотіло в грудях, наче загнана пташка в тісній клітці. У цьому світі, де кожна стіна має вуха, а кожен погляд може стати смертним вироком, обережність була виправданою. Але ця його байдужість була занадто переконливою.

Як мені поговорити з ним? Як переконатися, що він не «зіскочив з рейок», що він усе ще той самий Ворон, на якого ми так розраховували? Найголовніше — як непомітно передати йому флешку з кодами доступу, яку я так ретельно ховала? Одне зайве слово чи незграбний жест — і нас обох відправлять на рудники або, що швидше за все, на страту.

Я благала провидіння, щоб він використав хоч якийсь прийом, хоч найменший, ледь помітний знак, аби дати мені знати: «Усе в порядку, Лізо. Я тут. Я з вами. Я з тобою...»

Лише один рух пальцем, особливий нахил голови — будь-що, щоб заспокоїти мій збуджений розум і дати сили рухатись далі в цьому золоченому пеклі. Але Ворон продовжував усміхатися маленькому принцу, розважаючи його хутряною кулькою, наче справді забув про те, ким він був насправді.