Розділ 19. Про провалену місію та королівський прийом. 4

Значущі події, що подарували хоча б крихту надії, почалися лише в неділю, коли Тіра вирушила на прийом до самого імператора. Звісно ж, вона прихопила з собою і мене — свою «домашню тваринку», чия присутність була обов'язковим атрибутом її нового статусу.

Це була масштабна благодійна акція, куди запросили найзаможніших та найвпливовіших жителів столиці з єдиною метою: зібрати кошти для відновлення популяції вимираючих пінгвінів. Як я зрозуміла пізніше, справа була зовсім не в гуманності чи любові до природи. У Коттополісі м'ясо пінгвінів вважалося вишуканим делікатесом, справжньою «кошерною» їжею для аристократії, а в дикій природі їх майже винищили. Тож котяча еліта вирішила скинутися на будівництво гігантських ферм, де птахів можна буде розводити в промислових масштабах для потреб ресторанів.

Я очікувала побачити класичний замок із вежами, але імператорською резиденцією виявився колосальний хмарочос, що пронизував хмари своїми ста двадцятьма шістьма поверхами. Скляна споруда сяяла у світлі магічних кристалів, відбиваючи велич Імперії. Запрошені гості розміщувалися відразу на трьох поверхах, з’єднаних прозорими ліфтами. Тут було все: довжелезні столи, що ломилися від вишуканих закусок, величезні зали для танців (котячі танці — видовище, яке я раніше не змогла б навіть уявити у найхимернішому сні) та затишні кабінети для приватних зустрічей.

У суворій, заздалегідь визначеній послідовності гості підходили до імператорської родини, щоб висловити свою шану. Нарешті настала черга й Альдертіри Четвертої.

Опустивши пухнастий хвіст до самої підлоги, але вишукано погойдуючись усім граційним тілом, кішка рушила червоною килимовою доріжкою до невеликого підвищення. Там, на розкішних диванах навколо низьких столиків із делікатесами, розмістилася імператорська сім’я: імператор, імператриця та трійко кошенят, двоє трохи старших і дуже схожих одне на одне, мабуть, близнюки, принц та принцеса, а одне зовсім ще мале. Усі вони були типовими персами окрасу «шиншила» — справжні хутряні колобки з яскраво-зеленими очима, кирпатими носиками та нескінченно гордовитим поглядом. Котячі імператор та імператриця були вдягнуті, як типові імператор та імператриця, а на принцах та принцесах були святкові парчеві накидки та маленькі круглі шапочки, що підкреслювали їхній статус.

Біля кожного члена імператорської сім’ї перебував домашній улюбленець-людина. Над імператрицею махав величезним опахалом смаглявий молодий чоловік із тендітними рисами обличчя. Імператору робила масаж задніх лапок юна дівчина азійської зовнішності, чиї руки рухалися з механічною точністю. З котенятами гралися хлопчик-альбінос років шести, благовидна бабуся з цілим стосом дитячих книжок і... мій дорогий Ворон, якого я вже не сподівалася знайти.

Генерал армії диких сидів на підлозі, на колінах, і терпляче качав перед носом найменшого з кошенят хутряну кульку на шнурку. Його вбрання було яскравим, майже зухвалим, а білий шкіряний нашийник на шиї був густо всипаний дрібними діамантами, що сліпуче виблискували у світлі ламп. Я просто заціпеніла, побачивши його в такому вигляді. Ворон кинув на мене байдужий, холодний погляд, котрий затримався на мені лише на коротку мить, і знову повернувся до свого юного господаря, лагідно посміхаючись і щось тихо примовляючи.

Оце так зустріч... Значить, Ворону все ж вдалося неймовірне — потрапити в саме серце Імперії, у імператорську родину! Тепер головне — якось передати йому ту кляту флешку і розповісти, що Клима готують до боїв на смерть. Але як це зробити під прицілом сотень котячих очей?