Розділ 19. Про провалену місію та королівський прийом. 3

— Соня! Тіро, це Соня! — Я мимоволі смикнулася вперед, забувши про свою роль покірної асистентки.

- Та тихіше ти! Слуги так себе не поводять! – зашипіла на мене кішка.

- Там Соня... – повторила я майже одними губами.

— Де? Я нікого не бачу, — Тіра нервово озирнулася.

Я гарячково вдивлялася в обличчя, що миготіли в натовпі, шукаючи ту саму маленьку служницю, яка колись ризикнула всім, щоб допомогти нам із Клімом втекти з Коттополіса. Але дівчинка зникла так само раптово, як і з’явилася.

Вона не могла бути тут, на людському ринку. Вона ж залишилася у поселенні Вільного Братерства, у безпеці.

— Це нерви, Лізо, — Тіра незадоволено наморщила носик і потягнула мене за собою. — Тобі тепер всюди мерещитимуться то Соні, то Клим, то Ворон. Тут нам більше нічого робити, повертаємося додому.

Дні, що відділяли мене від «дня за неділею», стали справжнім колом пекла. Я перебувала в цілковитому розпачі, не знаючи, де шукати порятунку для своєї стражденної душі.

Я пеклася за Клима, бо знала, що його очікує.

Я пеклася за Ворона, бо не знала, що його очікує. Уявлення не мала, де він.

Я вважала, що ідея з переворотом у котячому суспільстві повністю провалилася.

Я жила, мов у тумані.

Альдертіра ж, навпаки, почала вести підкреслено активне світське життя. Вона відвідувала зібрання знаті, закриті клуби та пишні звані вечори. Природно, я всюди слідувала за нею, наче якийсь необхідний аксесуар, жива прикраса, на яку ніхто не звертає уваги.

Мій нашийник — білий, металевий, інкрустований дрібними прозорими кристалами — з кожним днем давив на мене все сильніше. І справа була не у фізичному дискомфорті: він був доволі зручним, справжній витвір ювелірного мистецтва. Він душив мене психологічно. Іноді, дивлячись у дзеркало, я з жахом думала, що цей символ рабства залишиться на мені назавжди. Єдине, що давало надію – я сподівалась, що Альдертірі вдасться дізнатися, хто купив Клима, і якось визволити його.

Що ж, і справді, вчені дещо вдалося дізнатися через її зв’язки: Клима купив приїжджий купець із Мейкуна. Цей товстосум часто бував у столиці й мав слабкість до боїв без правил, виставляючи своїх найсильніших бійців на столичну арену. Але що нам дала ця інформація? Резиденція купця охоронялася так ретельно, що пробратися туди, за словами Тіри, було ще важче, ніж на ринок.

Остання надія згасла.

Все пропало. Якщо думати логічно, то можна повертатися у печери і готуватися до приходу зими.

Але Альдертіра, на диво, ще мала надію.

Та й я не могла повернутися, бо не уявляла, як скажу Соні, що ми бачила Клима у клітці, але нічим не зарадили.

А Ворон... Про нього я намагалася не думати зовсім, хоч і вдавалося це слабо.

Так, нашим нескінченним візитам було ще одне раціональне пояснення. Ми сподівалися побачити серед челяді знаті Ворона. Я постійно тримала при собі флешку з кодами, сподіваючись передати її Генералу та повідомити про незавидну долю Клима. Як він міг би допомогти, сам перебуваючи в ролі раба, я не уявляла, але Ворон був моєю останньою надією. Проте його не було ніде.

Ніяких відомостей про генерала Вільного Братерства. Ніяких!

Можливо, він вже гниє у руднику. Або його вже зовсім немає серед живих...

Невідомість душила дужче, ніж рабський ошийник на шиї.

Нехай, я нічого не знаю про Ворона, але напевно знаю, що Клим ще живий. Живий і страждає.

Тепер я побачу Клима лише в день боїв. Альдертіра вже придбала квитки в закриту ложу. Але мені потрібно було не просто дивитися, як він помирає на піску під крики натовпу. Мені потрібно було його врятувати. І я досі поняття не мала, як це зробити.