Розділ 19. Про провалену місію та королівський прийом. 2

- Ваш друг провалив свою місію, - нагадала про себе Альдертіра. – І він загине...

— Ось про це я і кажу! — я мало не зірвалася на крик, перериваючи гнітючу тишу кабінету. — Витягувати Клима потрібно негайно! До того, як настане цей проклятий день за неділею! Потім буде пізно, Тіро, занадто пізно.

Кішка повільно підвелася, поправляючи поділ своєї сукні.

— Нам потрібен Ворон, — коротко кинула вона.

— Згодна. Але ми поняття не маємо, де він! — Я знову почала міряти кімнату кроками, відчуваючи, як паніка стискає горло. — Чи вдалося йому потрапити в «хорошу сім’ю», чи він зараз так само гниє в клітці для бійців? Ми не знаємо нічого! Це була дурна ідея, щодо революції... Самовпевнена і безглузда.

— Залишається тільки сподіватися і чекати.  Генерал здався мені розумним і хитрим. У нього має вийти. — Альдертіра підійшла до вікна, за яким уже розливалися сутінки, що перетворювали Коттополіс у магічне видовище через енергетичні промені, що пов’язували башти в єдину систему. Вдень вони не були помітними, а ось вночі... 

А я зовсім не поділяла її впевненості. Чекати для мене було катуванням, повільною отрутою, що роз’їдала все всередині. Але що я могла? Пробратися вночі до ринку і спробувати випустити Клима, як це колись зробила Соня? Безглуздо. Я абсолютно не знала міста, його заплутаної анатомії, і просто загубилася б у вузьких лабіринтах-проходах, які коти залишили для пересування «біомаси». Хіба що мене проведе Альдертіра...

- Спробуємо пробратися вночі до людського ринку і звільнити нашого соратника, який через нашу ж дурість має розпрощатися тепер із життям?

Вчена кішка відмовилася проводити мене категорично. Її аргументи падали, наче важкі камені:

1) По-перше, коти «ходами для прислуги» не ходять — це нижче за їхню гідність.

2) По-друге, від нашої вілли до міського ринку рабів шлях дуже й дуже неблизький — це тобі величезна столиця, а не якесь провінційне містечко.

3) По-третє, людський ринок охороняється значно краще, ніж звичайна площа з клітками для відправки на рудники.

4)І нарешті, клітки обладнані цифровими замками. Їх не відкрити ломиком чи шпилькою.

З усього виходило, що лізти у воду, не знаючи броду — це вірна смерть. Але й покинути друга в біді я не могла. Єдине, чого я змогла допроситися у норовливої кішки — це ще раз відвідати ринок наступного дня. Я воліла краще роздивитися місце, де розташовані клітки, замки, можливо, заговорити з Климом. Що, як у нього є якась розумна ідея?

Коли ми прийшли, моє серце обірвалося. У чорній клітці, де вчора ми побачили Клима, вже сидів інший чоловік — величезний, наче гора м'язів. Він грізно ричав і кидався грудьми на решітку, намагаючись дістати своїх мучителів. Навколо зібралися коти, які навмисно дражнили його палицями, насолоджуючись безсилою люттю звіра в людській подобі.

— Що це означає? Де він? — розгублено прошепотіла я, відчуваючи, як світ навколо починає хитатися.

— Це означає, що твого друга Клима хтось уже купив. Вертаємось, — сухо скомандувала кішка. —Тут нам більше нічого робити.

Для мене це був повний шок. Звісно, Альдертіра, мабуть, тільки зраділа. Із Климом її нічого не пов’язує. Якась там людина... Але я... Я не можу покинути колишнього бойфренда у біді! І водночас не маю змоги бодай щось зроби для нього...

Втім, тут залишатися, сенсу ніякого немає. Опустивши голову, я покрокувала слідом за своєю «господинею». І раптом мені здалося, що у натовпі кішок, які поважно кружляли навколо кліток із людьми, вибираючи для себе нових слуг чи домашніх вихованців, я побачила знайоме обличчя. Серце пропустило удар.