Розділ 18. Як вірус може стати другом. 4

Тіра ще якийсь час безцільно вешталася коридорами Наукового центру, як і решта її колег. Більшість часу вона провела в ресторані та залах відпочинку, де «працівники» збиралися, щоб попліткувати на дозвіллі.

— Ні, напевно, не повернуся, — зітхала вона, манірно закочуючи очі. — Думала, що це — моє, але ні. Нічого всередині не тьохнуло. Можливо, займуся теплицями, вирощуватиму валеріану. Або відкрию салон… Та знаю я, що я — найкращий спеціаліст з електроніки! Обішлися ж якось досі без мене — і далі обійдетеся.

Я ж нерухомо стояла за спиною Альдертири безбарвною тінню, як і інші раби-асистенти. Моєю єдиною роллю було залишатися непомітною, поки в моїй кишені обпікала груди таємна «тарабарщина», здатна зруйнувати цей спокій, а шию стискав (звісно, не в фізичному, а в емоційному плані) дорогий нашийник. За день я не промовила і слова.

Надвечір ми вже були в столичному особняку Тіри — величезній будівлі з білого каменю, яка без жильців здавалася холодною і порожньою.

— Тут мали б лунати дитячі голоси… — завмерла кішечка на порозі, і в її голосі вперше за день пробриніла справжня туга за синами.

— Так, — здригнулась я, — тут надто тихо й порожньо

— Треба буде прикупити людців, - спокійно мовила альдертіра.

- Що?!

Помітивши мій сповнений обурення погляд, кішка почала виправдовуватися: — Але ж просто необхідно, щоб хтось прибирав у домі, готував їжу. Я не можу ходити на полювання тут, як робила це у лісі. Та й ти домашніми справами займатися не будеш, Лізо.

Оцінивши перспективу, я була змушена кивнути:

— Добре. Напевно, ти маєш рацію. Ви, коти, звикли, щоб про вас дбали.

— Я досить довго жила в лісі й дбала не лише про себе, а й про двох шибеників, — з докором мовила Тіра. — Я здатна жити у відсутності благ цивілізації. Але зараз це, погодься, виглядатиме дивно. Мене одразу запідозрять, якщо в мене не буде слуг, як у всіх інших багатих котів.

— Так, звісно. Я розумію. Ми не повинні викликати підозри. Роби все, що вважаєш за потрібне, - закивала я.

Ми маємо грати свої ролі задля майбутнього.

*       *       *

Наступного ранку ми вирушили на людський базар.

Людський базар... Місце, де продавалися люди, люди й тільки люди. Чорняві красені та яскраві блондини; з широко відкритими блакитними очима та з примруженими, вузькими чорними; з ніжною білою шкірою та із смаглявою, мов літня ніч. Витончені та зніжені домашні вихованці, робітники для кухні та саду, міцні, накачані чоловіки для охорони… і діти.

Тут продавалися діти!

Ще не придушені життям, допитливі, живі — вони з цікавістю крутили навсібіч головами, видивляючись собі «хороших господарів», приязно усміхалися, щосили намагаючись сподобатися котам, що ходили навколо, вибираючи «товар». І це виглядало так моторошно. Мов у якомусь страшному фільмі. Ніяк не вдавалося повірити в реальність того, що я бачила. Але це була реальність цього світу, реальність Котячої Імперії.

Якби я могла — купила б усіх, гуртом, і відпустила на волю. Але я не могла. Єдине, що мені лишалося — дивитися, стримуючи сльози та ховаючи емоції за маскою байдужості.

Нашийник ніби ще дужче стиснувся на моїй шиї. Уявилося, що то я стою серед тих, кого продають і купляють. Жах!

Ох, як же цьому світу потрібна революція!