Розділ 18. Як вірус може стати другом. 3

*       *       *

Минуло кілька днів — і ми нарешті змогли потрапити до столиці. Кожен проникав у місто в різний час, прикриваючись власною легендою, яку ми так ретельно вибудовували біля нічного багаття.

Клим, про чиє зникнення вже могли чути міські служби, представився гостем з паралельного світу, ким він, і являється насправді. Його історія була простою: нібито він бажав побачити інший світ, познайомитись з його життям, але спочатку злякався і тому втік із Коттополіса. Але потім, після довгих блукань дикими лісами, змучений голодом та відчаєм, вирішив повернутися і попрохати, щоб його узяли в добру сім’ю, де він зможе, завдяки котячій милості, без турбот провести своє життя.

Ворон же обрав більш ризиковану роль. Він зізнався, що належить до «диких», але заявив, що усвідомив усю марність їхнього опору. У страху не пережити чергову зиму через морози та голод, він нібито вирішив стати «звичайним» людиною і знайти господаря-кота, який би піклувався про нього.

Звісно, я не бачила, як вони проходили перевірку, і могла лише сподіватися, що все заплановане пройшло вдало. Сьогодні настав наш з Альдертірою час. Ми без перепон увійшли в місто і попрямували прямо до Головного Наукового центру Коттополіса.  Найважчим випробуванням для мене став нашийник. Коли його холодний метал замкнувся на моїй шиї, я вперше по-справжньому відчула себе поневоленою та пригніченою. Лють закипала всередині, але я змушувала себе тримати емоції в залізному кулаці. Я йшла за Тирою з безпристрасним обличчям, намагаючись бути схожою на біоробота — бездумну машину, що просто виконує команди.

Моя «господиня» поводила себе спокійно та невимушено, демонструючи, що життя «у верхах» для неї звичне. Її раз у раз окликали знайомі:

— О, Альдертіро! Ти повернулася?

— Так, нещодавно, — мурликала вона у відповідь зі своєю фірмовою витонченістю. — Мені була потрібна творча відпустка, але зараз відчуваю, що прийшов час повертатися до моєї улюбленої роботи. Хоча я ще не вирішила остаточно. Походжу, подумаю.

На мене ж, взагалі, ніхто не звертав жодної уваги. У цьому світі за кожним поважним котом слідував раб-асистент. Ми були лише їхніми «руками», чуйними пальцями, здатними виконувати тонку роботу, на яку не розраховані котячі лапки. Ми були автоматами, що відрізнялися від бездушного заліза лише здатністю дихати та їсти. Коти дивилися крізь нас, і саме ця їхня зверхність зараз була нам на руку.

Альдертира майстерно грала свою роль, вітаючись із колегами та обмінюючись нічого не значущими фразами про науку та світське життя. І тільки коли її персикова мордочка остаточно примелькалася і перестала викликати цікавість, вона наважилася завітати до секретної лабораторії.

Там усе нагадувало про минулі часи. Було очевидно, що колись тут працювали люди — коти лише трохи переобладнали приміщення під свої потреби. Біля робочого столу стояло м’яке крісло для вченої та скромний стілець для асистента. І комп’ютер… Майже такий самий, як на Землі. Слухаючи чіткі вказівки Тіри, я легко розібралася з інтерфейсом.

Кішка швидко диктувала мені паролі та складні коди доступу. Потім почалася справжня хакерська тарабарщина, зміст якої був зрозумілий лише вченій. За її наказом я завантажила цю цифрову зброю на дві флешки і надійно сховала їх у нагрудну кишеню свого робочого комбінезона.

— Тепер головне — щоб хлопчики не підкачали, — промурчала Альдертіра, спритно зістрибуючи з крісла. Вона, за аналогією зі своїми синами-близнюками, тепер і Клима з Вороном називала «хлопчиками». — Йдемо звідси. Краще, щоб мене бачили тут якомога менше. Не хочу, щоб у когось виникли запитання, що я тут робила...