Розділ 18. Як вірус може стати другом.

— Я не відпущу Лізу одну, — голос Ворона пролунав надто твердо, щоб залишити місце для суперечок. У його погляді, зазвичай спокійному, відбивався вогонь і здавалося, що він клекоче всередині нього

- Чому одну? – запитально підняла очі Альдертіра. – Вона буде повсякчас зі мною, як і годиться асистентці.

- Я не відпущу Лізу одну! – вперто повторив Ворон, зітхнув і пояснив. – Тіро, ти й сама розумієш, що не зможеш захистити її, якщо щось піде не так.

- І що може піти не так?

- Та ми план революції створили на колінці! І вже довелось вносити значні зміни. Пройтися з тобою по Сіону – то одне, а зазіхнути на імператорські апартаменти у столиці імперії – зовсім інше. Все може піти не так.

- В імператорські апартаменти ми з Лізою не поліземо, - відповіла сіамська кішечка. – То справа вашого Клима. Але й ми повинні бути неподалік, бо сам він не справиться.

- Та й щодо Клима! – змахнув руками генерал Вільного Братерства. – Я не вірю, що йому вдасться так втертися у довіру котам, що його взагалі хтось візьме у свій дім! Це божевілля!

Мій колишній лише тяжко зітхнув і опустив голову на коліна.

Ми сиділи біля багаття неподалік від печер. Вечірнє повітря було прохолодним, а язики полум’я кидали довгі, химерні тіні на скелі, ніби самі духи гір підслуховували нашу розмову. Вже вкотре ми обговорювали майбутню авантюру, яка здавалася мені чимось середнім між подвигом та самогубством.

Повернутися у місто, сповнене військ та охорони? У місто, де оголошено на нас справжнісіньке полювання? Розвідники донесли, що у Коттополісі кожен стовп обвішаний  листівками із нашими з Климом фотороботами. Ми у розшуці! За нас обіцяна винагорода! І ми маємо сподіватися, що мене не впізнають?

- Тебе впізнають, Ліза! – хникала Соні. – Я б пішла замість тебе, але уявлення не маю, що таке комп’ютер та як на ньому працювати. Мене вчили лише прислужувати панам...

Мені й самій стало не по собі від думки, що таки можу потрапити до розплідника. Але Тіра махнула лапкою на скиглення Соні:

- Не печися, дівчино, ніхто вашу Лізу не впізнає. Для нас, котів, ви, люди, всі на одне обличчя, як і ми для вас. Вже мені можете повірити.

- А Клим? – не вгавала Соні. – Ні-ні! Слід усе відмінити! Його відішлють до копалень! Або... або...

Вона навіть не змогла вимовити, яка ще небезпека чигала на об’єкт її закоханості.

— Я піду замість Клима, — раптом мовив генерал вільних, дивлячись прямо на мене.

— Але ж ти не знавець у вірусах, та й взагалі — у комп’ютерах, Вороне! Чим ти допоможеш? — я сплеснула руками, намагаючись достукатися до його розсудливості. — Тебе просто візьме хтось із котячої знаті у домашні улюбленці — це в кращому випадку! А у гіршому ти й сам потрапиш до копалень! Або й, взагалі, тебе стратять, як очільника диких!

- Я зможу бути переконливим, - спокійно відповів Ворон. – Не бійся, синичко. Але я повинен бути поруч із тобою, щоб захистити при потребі.

- Яке «захистити»? – мене охопив гнів. – Ти, начебто, генерал, а мислиш немов дитина! Навіть якщо тобі вдасться потрапити до котрогось із багатіїв у дім, ти не зможеш мене захистити! Лишень ми опинимось за огорожею Коттополіса, як втратимо будь-які зв’язки! І тоді ти навіть не зможеш мене побачити, бо опинишся в золотій клітці якогось маєтку. Це дурна ідея, вона руйнує весь наш план.

Ворон не образився за мій випад, ледь помітно посміхнувся, і в кутиках його очей з’явилися зморшки, які робили його обличчя менш суворим.

— Нехай так, але ночами в котячих містах кипить таємне життя. Я зможу бачитися з тобою, використовуючи проходи для слуг або вентиляційні шахти. Я навчився бути непомітним там, де коти звикли бачити лише порожнечу. Увесь наш план – дурна ідея. Але, якщо є хоч малий шанс змінити порядок цього світу на користь людства – ми зробимо це. І не відмовляй мене. Я вже вирішив, що піду у Коттополіс, а свої рішення я не міняю.

— І що це дасть? — я все ще не здавалася, хоча в глибині душі відчувала вдячність за його турботу.

— Хочу наглядати за тобою. А ще... — він раптом випростався, поправляючи подертий рукав своєї куртки, — раптом не Клима, а саме мене вибере королівська родина? Я куди як симпатичніший, — додав він із тією особливою самовпевненістю, на яку мав право лише справжній лідер. — До того ж, приручити «дикого», перетворити грізного воїна на милу домашню тварину — це для котів особливий престиж. Такий трофей забажає кожен лорд.