Розділ 17. Як задумуються революції. 2

*       *       *

Альдертіра виявилася надзвичайно цікавою співрозмовницею — тактовною, ерудованою та з тонким почуттям гумору. Вона й справді у минулому очолювала велику наукову організацію, яка не лише підтримувала стабільну роботу кристалів Альма, а й вивчала глибинний вплив їхнього випромінювання на котячу свідомість, проводячи різноманітні складні експерименти. Як з’ясувалося з її розмов, багато представників котячої еліти захоплювалися науковими дослідженнями, філософією, психологією, соціологією та технікою. Тільки от «робочі руки» у всіх цих процесах мали бути виключно людськими. Тира розповідала розмаїті кумедні історії зі свого колишнього столичного життя, і навіть її власні сини слухали матір, роззявивши роти від подиву.

— Мамо, а чому ти раніше нам цього не розповідала? — здивовано запитав Дарик, легко перестрибуючи повалене буревієм дерево.

— Малі ви ще були, хлопчики мої, — м’яко відповіла вона.

Я б не сказала, що кошенята були малими — вони вже зараз виглядали досить великими й міцними. Проте їхнє мислення, наївне та відкрите, справді залишалося дитячим. Можливо, причиною було те, що вони виросли відірваними від котячого соціуму з його інтригами та жорсткою ієрархією.

Звісно, мене тривожило, як дикі взагалі і Ворон зокрема поставляться до того, що я приведу до табору котячу сімейку. Але я запевнювала себе, що зможу знайти потрібні слова і роз’яснити необхідність цього вчинку.

Раптом кішка різко зупинилася і загрозливо зашипіла, вдивляючись у густу нічну темряву, яка встигла щільно огорнути ліс, поки ми подорожували. Кошенята миттєво зреагували: вигнули спини дугою, настовбурчили шерсть і тривожно загарчали.

— Люди йдуть. Багато. Озброєні, — коротко пояснила Альдертіра, припавши до землі. — Швидше за все, це дикі, тебе розшукують, Лізо. Вибач, але далі розбирайся сама. Ризикувати сім’єю я не збираюсь. Хлопчики, за мною!

Кішка одним спритним і безшумним рухом зметнулася на низьку гілку старого дуба і миттєво зникла в густій кроні. Дві чорні силуети, Дарик і Лапик, тінню кинулися слідом за матір’ю.

Я ще не встигла відвести погляду від дерева, в кроні якого розчинилися мої нові друзі, як з хащі переді мною вискочили Ворон, Клим, який міцно тримав за руку перелякану Соні, та ще декілька диких, імен яких я не знала. Світло смолоскипів затанцювало по стовбурах дерев, народжуючи химерні й тривожні тіні. Факелів було два: один у руках Клима, інший — у незнайомого чоловіка. Ще один вільний та Ворон міцно стискали в руках рушниці.

— Лізо! — почувся одночасний радісний вигук Соні та Клима.

Але Ворон не поспішав радіти. Він мовчки, з професійною швидкістю скинув рушницю до плеча, цілячись кудись угору, прямо в темне сплетіння гілок. Невже він устиг помітити силуети котів у цій непроглядній пітьмі?

— Не стріляй! — заволала я і відчайдушно кинулась до нього, обома руками вхопившись за приклад, намагаючись відвести ствол убік.

— Там коти! — процідив він крізь зуби, не опускаючи зброї.

— Це друзі! — Я з усіх сил надавила, направляючи ствол рушниці униз перш, ніж генерал Вільного Братерства натисне на гачок.