Розділ 17. Як задумуються революції.

— Ти не могла просто так покинути Лізу! — майже кричав Ворон, нависаючи над маленькою Соні.

Його обличчя, зазвичай спокійне й зосереджене, зараз перекосилося від гніву та прихованого страху. Очі в світлі факелів, що тріщали на стінах печери, здавалися темними проваллями.

— Не кричи на неї! — Клим рішуче виступив уперед і міцно обняв дівчину за плечі, закриваючи її від люті командира. — Що вона, по-твоєму, могла зробити? Соні і так шукала подругу до самої ночі, поки темрява не стала такою густою, що не видно стало навіть власної руки! Вона й сама могла потрапити в біду або натрапити на патруль! Це ще добре, що Соні повернулася...

— Але вони мали триматися разом! — Ворон різко розвернувся, міряючи кроками тісний простір печери. Його плащ зметнувся, наче крило великого птаха. — Навіщо збирачів посилають парами? Просто так, чи що?! Це техніка безпеки, написана кров’ю тих, хто не повернувся!

Ворон зупинився і важко сперся руками на грубий дерев’яний стіл. Його пальці побіліли, вп’явшись в край стільниці.

— Я теж хвилююся, Вороне, - примирливо проговорив Клим. - Навіть більше, ніж ти можеш собі уявити, —додав ще тихіше, і в цьому низькому голосі почулася справжня втома. — Ти думаєш, Лізу могли схопити охоронні загони котів Сіаму?

— З того боку їх не мало бути… — Ворон на мить замислився, згадуючи карту місцевості. — Там — дикі території, непролазні хащі, куди навіть імперські коти побоюються потикати свої розпещені носи. Швидше за все, Ліза просто заблукала, захопившись грибами. Дуже сподіваюсь на це... Ти ж знаєш Лізу — якщо вона бачить мету, то забуває про все на світі.

- Я теж... сподіваюсь... – мовив Клим.

— Я негайно організую пошукові загони, — Ворон знову перейшов у режим командира. Його голос зазвучав сталево, не залишаючи місця для заперечень. — Візьмемо факели, запас провізії та зброю. Будемо прочісувати ліс квадрат за квадратом. Соні, — він м’яко, але наполегливо подивився на дівчину, — тобі доведеться піти з нами. Ти повинна показати те місце, де востаннє бачила подругу. Кожна дрібниця, кожна зламана гілка може допомогти її розшукати.

— Ох, якщо я взагалі зможу знайти те місце в такій темряві… — Соні здригнулася, і сльози знову заблищали на її очах. Нічний ліс здавався їй величезним чудовиськом, що проковтнуло її найкращу подругу.

Клим ще міцніше притиснув дівчину до себе, заспокійливо гладячи по голові. Його долоня була теплою й надійною, і Соні мимоволі прихилилася до його грудей, шукаючи захисту.

— Не бійся, маленька, я буду поруч, — прошепотів він їй на вухо. — Я більше ніколи не залишу тебе одну… Ніколи… Обіцяю.

За двадцять хвилин поселення диких, яке щойно готувалося до нічного відпочинку, стало нагадувати розбурханий вулик. Люди збирали спорядження, запалювали смолоскипи та перевіряли тятиву на луках. Близько десятка загонів по п’ять осіб у кожному висунулися в похмуру глибину лісу. Вогні їхніх факелів розсипалися серед дерев, наче маленькі золоті зірки впали з неба, щоб розігнати віковічну пітьму Землянії.

Пошуки зниклої Лізи почалися.

* * *

А в цей час сама «зникла» впевнено крокувала лісом у супроводі своєї нової, вельми незвичайної свити. Попереду граціозно рухалася Тира, час від часу принюхуючись до повітря та ледь помітних знаків, які залишили ноги Лізи на м’якому моху. Брати-близнюки, Дарик і Лапик, трималися по боках, наче почесна варта.

Попереду була не просто зустріч із Климом та Вороном. Попереду була важка розмова, яка мала назавжди змінити правила гри в цьому світі. Колишня Головна вчена Імперії та лідери вільного людства — такий союз Коттополісу не міг наснитися навіть у найгіршому кошмарі.