Розділ 16. Як живуть самітники. 5

Тіра втягнула голову в плечі й зосереджено наморщила лоба, занурившись у роздуми. Її вуса ледь помітно сіпалися, наче вона прораховувала тисячі варіантів у голові. Нарешті вона повільно похитала головою, ніби погоджуючись із власними думками.

— Можливо, ви й маєте рацію, Лізо, — промовила вона тихим, але твердим голосом. — З одного боку, я — кішка, і не мала б виступати проти своїх сородичів. Але, з іншого боку, ці так звані «свої» прирекли моїх малюків на вірну загибель ще в колисці. Я була змушена залишити цивілізацію, любиму роботу та статус, щоб врятувати дітей, самим би малюкам ніколи не вижити в цих диких хащах. Ми виявилися непотрібними котячому суспільству через «неправильне» забарвлення моїх хлопчиків. То чому я маю тепер перейматися їхнім добробутом? Нехай люди візьмуть владу у свої руки, нехай ми знову офіційно отримаємо статус домашніх тварин… Це невелика ціна. Головне, що мої хлопчики житимуть як усі, зможуть спілкуватися з однолітками, а не жити самітниками у диких хащах. Так, я згодна. Кажіть, чим я можу допомогти вашому задуму?

— Треба добряче подумати… — я замислено почухала потилицю. Чесно кажучи, я й сама не до цього часу навіть не мислила про таку можливість. Але наразі відчула, як план починає вимальовуватися в голові. Одна божевільна думка майнула, мов блискавка. — Скажіть, Тіро, а якщо відключити кристали Альма? Що тоді станеться з вашою цивілізацією?

— О, це цікаве запитання, — очі кішечки-вченої зблиснули професійним вогнем. — Під впливом випромінювання кристалів коти ніби об’єднуються в єдиний інформаційний організм, таку собі колективну свідомість, але водночас у кожного з нас неймовірно зростає его. Це робить кожного представника котячої раси амбітним та жорстким. Якщо кристали відключити, я думаю, в інтелекті ми не втратимо — розумові здатності вже закладені в наш геном. Але кожен стане сам по собі, зникне ця фанатична єдність і жага до безмежної влади над іншими видами…

Цікаво-цікаво...

— І якщо талановитий вождь підніме в цей момент людей, то вони зможуть повернутися до колишнього способу життя, де людина знову буде головною в цьому світі! — підхопила я її думку.

— Це неймовірно складно, — зітхнула Тіра. — Для тих, хто народився в нашийнику і чиї предки поколіннями були рабами… для них це практично нереально. Але ось така у мене з’явилася думка… Дикі!.. Я чула розповіді про людей, які ніколи не знали рабства і не схиляли голови перед Імперією. Не думаю, що це – вигадки. Дикі — такі ж відлюдники, як і ми з синами, кажуть, що вони живуть десь у печерах у районі Коттополіса. От якби їх відшукат! Вони могли б стати тим самим авангардом боротьби, який нам так потрібен...

Можливо, я зараз дуже ризикую, розкриваючи карти, але я звикла довіряти своїй інтуїції. А інтуїція мені підказувала, та що там підказувала – кричала, що Тіра — не ворог. Вона, як і ми, постраждала від котячого егоїзму та імперської жорстокості. І вона, як і ми, піде на все заради своєї мети. Тільки ми ризикуємо заради повернення додому, а вона — заради майбутнього своїх дітей.

— А от це якраз і не проблема, — впевнено сказала я, мимоволі всміхнувшись. — Дикі зовсім неподалік. Їм довелось переселитися в ці краї, бо коти Коттополіса відправили за ними цілу каральну армію. Саме дикі прихистили мене та мого супутника Клима, коли ми були на межі відчаю. Вони живуть у жахливих умовах, без жодних благ цивілізації, у вогких печерах. Я навіть не впевнена, чи всім їм вдасться пережити цю зиму без ліків та тепла. Так, вони підуть на все, щоб змінити стан речей на користь людства. Їм втрачати нічого!

— Тоді нам слід негайно зустрітися з керівниками диких і розробити спільний план дій. У мене в голові вже крутяться деякі ідеї щодо того, як вимкнути кристали! — Альдертіра енергійно підхопилася на лапки. — Де саме знаходиться ваше поселення, Лізо? Коли народжується план і він повен енергії, повен потенціалу, не варто втрачати й хвилини, щоб цю енергію не розгубити!

— А ось це — справжня проблема, — я винувато розвела руками. — Я так захопилася збиранням грибів, що безнадійно заблукала в цих нетрях.

— Це не проблема! — весело засміялась кішечка, і в цей момент я зрозуміла, в кого Дарик вдався таким усміхненим та життєрадісним, попри усі негаразди. — Я — кішка, хоч і вчена, і мій нюх та знання лісу нікуди не зникли. Я легко віднайду дорогу за твоїми власними слідами.

Чорні кошенята-близнюки нетерпляче застрибали навколо нас, здіймаючи хмару сухого листя:

— Тоді в дорогу, мамо? Ти, як завжди, права. Не варто гаяти час у такій важливій справі!

Тіра діловито обнюхала мої ноги, зосередившись на ледь відчутному запаху, і ми єдиним загоном рушили крізь густі хащі в напрямку поселення диких.

Майбутнє Землянії починало змінюватися з кожним нашим кроком.