Розділ 16. Як живуть самітники. 4

— Лізо, а як ти маму назвеш по-людськи? — Дарик наблизився і тицьнув мені в руку свій вологий ніс. Я знову машинально погладила його чорну голову, відчуваючи, як шовковиста м’яка шерстка заспокоює нерви.

— Альдертіра? — задумливо повторила я, смакуючи ім’я. — Отже, Тіра. Звісно, якщо ви, шановна, не проти такого вільного поводження з вашим іменем.

— Чому б і ні? — кішечка ледь помітно всміхнулася, здригнувши при цьому вусами. — Звучить дуже мило і навіть вишукано. Мого найпершого предка, взагалі-то, звали просто Вусатиком, і це ніяк не применшило його досягнень.

— Так що ви говорили про паралельні світи? — я вирішила не гаяти часу на люб’язності, бо серце калатало від передчуття розгадки.

— У нашому світі відомо кілька особливих точок — місць переходу, — почала пояснювати Тіра, і її голос став повчальним, мов у справжнього професора. — Методика штучного відкриття порталів давно втрачена, а наукові записи професора Зільберта були здебільшого втрачені. Але іноді переходи відкриваються спонтанно, самі по собі. Передбачити, коли саме відбудеться наступне відкриття, надзвичайно складно — це залежить від коливань магічного поля та енергії кристалів. У якому саме місці ти опинилася в Землянії, Лізо?

Отже, цей світ називається Землянією? Оце так новина. Скільки часу я вже тут перебуваю, борюся за виживання, а назву світу дізналася тільки зараз.

— Ми з моїм другом «випали» з густого туману неподалік від міста під назвою Коттополіс, біля широкої річки, — відповіла я, згадуючи той жахливий день.

— Ах! — Тира емоційно притиснула лапку до грудей. — Я чула про портал, що відкривається неподалік від столиці Котячої Імперії! Саме з цього світу в наш у незапам’ятні часи перейшли перші коти! Яка іронія долі! І як зворушливо… Скажи, як там поживають наші далекі родичі? Чи шанують їх люди?

— Не скаржаться, — я знизала плечима. — Та й чого їм скаржитися? Спи собі цілий день на м’якому дивані, мурчи собі в задоволення та жуй смачну котячу їжу щоразу, як заманеться. У нашому світі котиків полюбляють, піклуються про них.

— Ох, мамочко, вони не живуть у норах під корінням, як ми! — жалібно підняв очі Дарик, і в його погляді з’явилася така туга за «диванним» життям, що мені стало його шкода.

— У норах — точно ні. Виключно на м’яких, зручних диванах біля гарячих камінів, - впевнено підтвердила я, кивнувши.

Про існування диких видів котячих, камишових котів чи здичавілих бездомних мурок я розсудливо промовчала, аби не псувати ідеальну картину.

— Я теж хочу на дивани! — Дарик у захваті припав на передні лапи, а на його чорній мордочці вималювався мрійливий вираз.

— Не розчаровуй матусю, брате! Ми й так добре живемо, у нас є свобода і ліс, — Лапик Другий суворо куснув брата за загривок, повертаючи того до реальності.

— Так, звісно, — схилив голову котик, але його ентузіазм не згас. — Але як було б чудово жити разом із людьми! Мам, а вблагай Лізу залишитися з нами! Вона ж тебе послухає, ти така розумна!

— Так, стоп, — я рішуче виставила вперед долоні. — Не треба мене вмовляти. Єдине, чого я зараз хочу — це знайти свого… друга і повернутися у свій рідний світ. Бо тутешнє життя в Землянії, при всій моїй симпатії особисто до вас, мене зовсім не влаштовує. Я хочу додому, на Землю. І якщо ви, шановна Тіро, могли б нам допомогти…

— Єдине, що я можу порадити, — зітхнула сіамська кішечка, і в її блакитних очах з’явився смуток, — це оселитися безпосередньо в місці переходу і чекати. Чекати тижнями, місяцями, а може й роками, поки брама знову не прочиниться. На відкриття вкаже густий білий туман неприродного походження, який пахне озоном. Але, на жаль, оскільки це місце знаходиться зовсім поруч із Коттополісом, вас там дуже швидко вирахують охоронні загони Імперії. Для людини це самогубство…

Нічим не може допомогти? Це був удар нижче поясу, як-то говорять. А я так сподівалася... Остання надія розтанула, мов дим. І це так розізлило мене, що не змогла втримати свого гніву.

— Тоді слід провернути революцію і поставити цей світ із голови на ноги! — сердито вигукнула я і з силою стукнула кулаком по коліну. — Досить ховатися по лісах та підземеллях!

— Але… це теж нереально, — Тіра здивовано закліпала.

— Чому, мамо? — Дарик витягнув шию, дивлячись на неї з надією. — Тоді б ми могли повернутися в місто і жити нормальним життям. Хіба ми зобов’язані все життя провести в дикому лісі тільки через те, що в нашому роду стався такий «кольоровий» збій і ми вродилися чорними?