Розділ 16. Як живуть самітники. 2

Близнюки кинулися один до одного, по-котячому потерлися носами, а потім обидва вставилися на мене, Дарик очікувально, а Лапик з неабиякою цікавістю. Я ж стояла посеред незнайомого лісу, з двома велетенськими котами-підлітками, і думала про те, що моє життя в цьому світі стає дедалі дивнішим. Спочатку все виглядало великою неприємністю, маю на увазі той факт, що я безнадійно заблукала у лісі і опинилася, як тепер стало зрозуміло, десь недалечко від котячого міста Сіама, куди аж ніяк не можна було суватися. Але ця неприємність відкрила переді мною ще одну грань котячого світу, і вельми неочікувану. Цікаво, куди це нове знайомство мене приведе?

— Людина? — брат Дарика Лапик повільно обійшов навколо моїх ніг, прискіпливо обнюхуючи заляпані болотом чоботи, і нарешті вмостився прямо переді мною, перегородивши шлях. — Де взяв? Я теж таку хочу! Може, віддаси її мені, Мормідарусе? Хочеш, виміняю її на що-небудь цінне? Пам’ятаєш, ти вишиту подушечку хотів, щоб зручніше було спати? Бери, вона твоя!

— Я не можу віддати тобі Лізу, — терпляче спробував пояснити Дарик, хоча в його голосі вже відчувалися нотки роздратування.

— Не можеш чи просто не хочеш? — Кортілапіс миттєво прийняв бойову стійку, припавши до землі та наїжачивши чорну шерсть на загривку. Його очі спалахнули хижим зеленим вогнем.

— Не можу, тому що вона не моя власність, — твердо відказав Дарик.

— Загублена? — Лапик на мить розслабився, але погляду з мене не зводив. — Значить, тепер вона наша. Хай усілякі роззяви не розкидаються цінними речами, якщо не вміють за ними стежити.

— Ні, Кортілапісе, Лапику, ця людина — нічия. Вона вільна, розумієш? Так, як це було колись давно, ще до великих перетворень!

— Нісенітниця! — пирхнув кіт, нервово смикаючи хвостом. — Так не буває! У кожної корисної речі чи істоти має бути господар. І взагалі, чому ти назвав мене Лапиком? Що це за дивне прізвисько?

— Буває, — Дарик підійшов ближче до брата і потерся об його бік. — Мама ж розповідала нам, просто нам тоді не дуже вірилося. У давні часи все було навпаки. Коти були домашніми тваринками у людей, а люди дбали про них і давали своїм улюбленцям кумедні й короткі імена. От ти, наприклад, тепер Лапик. А я — Дарик. Тобі не здається, що так значно зручніше?

— Що за дурниці ти верзеш, брате? — Лапик знову вставився на мене, і в його погляді промайнула лукава думка. — Навигадував цілу купу нісенітниць і гадаєш, що я повірю? Нема дурних! Давай краще розіграємо цю людину, га?  В карти. Якщо ти виграєш, то залишиш її собі, якщо ж я – вона стане моєю! Або давай по-братськи: день вона твоя, а день — моя?  Так буде чесно!

— А більше ти нічого не хочеш? — нарешті втрутилася я в їхню суперечку, неабияк обурена тим, що мене обговорюють, мов якийсь мішок картоплі. — Ану брись із дороги! Ми, взагалі-то, до вашої матері йдемо, і в нас обмаль часу на ваші безглузді теревені!

Лапик миттєво зашипів, вигнувши спину дугою, а його шерсть стала дибки, роблячи його вдвічі більшим.

— Та вона ж із диких! Я чув про таких! Вони некеровані й небезпечні!

— Сам ти — дикий кіт, що живе в дикому лісі, — відрізала я, дивлячись йому прямо в очі. — Ані витримки, ані такту, ані елементарного виховання. Сподіваюся, з вашою матір’ю розмова вийде конструктивнішою, ніж із тобою, малий.

Я впевнено обійшла Лапика, у якого від такого нахабства буквально відвисла щелепа. Не чекаючи на його реакцію, я рушила далі крізь хащі. Дарик швидко наздогнав мене і прилаштувався трохи попереду, вказуючи дорогу. Лапик же, трохи оговтавшись, задумливо потрусив слідом, зберігаючи дистанцію, але явно перетравлюючи почуте.