Розділ 16. Як живуть самітники.

Дорогою кіт, неймовірно радий тому факту, що я добровільно погодилась йти до нього додому, без упину розповідав мені історію своєї родини. Його голос, густий і муркотливий, розносився лісом, відлякуючи дрібних пташок.

— Наш рід веде свою славетну історію від знаменитого сіамського кота Вусатика, — з гордістю промовив він.

«Сіамського? — здивовано подумала я, зиркнувши на його коротку чорну шерсть та доволі міцну статуру. — На сіамського цей усміхнений котяра аж ніяк не схожий».

— У ті далекі й темні часи, - продовжував тим часом мій новий знайомець, - коти ще жили в людей на правах менших братів і мали кумедні, навіть безглузді імена: Пухнастик, Рудик чи Хвостик. Ніхто зараз про це, окрім нашого великого роду, не пам’ятає.Так от, предок наш жив у старого вченого, чоловіка, який першим збагнув наш потенціал і вирішив зробити котів великою нацією. Він дуже любив свого Вусатика, дбав про його добробут і надто переймався тим, що не розуміє його мови. Нарешті вчений винайшов прилад, щоб люди нарешті змогли розуміти нас, котів. Ми-то їх і так чудово розуміли — ми ж розумні від природи! Але мало того, старий вчений почав опромінювати нас енергією кристалів Альма, і ми стали ще розумнішими. Спершу почали жити людським життям. А згодом люди й самі вирішили стати нашими домашніми улюбленцями…

— Ось так прямо самі взяли й вирішили? — не стрималась я, скептично піднявши брову. — Навряд чи це було добровільне рішення.

— А що, ні? — кіт зупинився і здивовано подивився на мене своїми величезними зеленими очима.

— Про це ми ще поговоримо, — пообіцяла я, розуміючи, що історія у котячому перекладі доволі сильно відрізняється від людської. — А зараз краще скажи: вас із мамкою чого з міста вигнали? Хіба вчені не в пошані в Імперії?

Котик сумно зітхнув, і його вуса понуро опустилися донизу. Вочевидь, цей факт йому був не до смаку.

— Розумієш, у місті Сіам мають жити тільки сіамські коти — це закон чистоти породи. А ми… А у нас тато виявився випадковим чорним красенем, що завітав до міста лише на одну ніч. От ми з братом і вродилися в нього мастю — чорні, мов смола. Коли ми з’явилися на світ, міський уряд наказав матусі віднести нас до лісу і просто викинути напризволяще. Ми б тоді точно загинули. Але матуся не змогла так вчинити. Вона покинула свою посаду, лабораторію і пішла разом із нами, бо дуже нас любить.

Я відчула, як у грудях щось потеплішало. По суті, переді мною було ще майже кошеня, хоч і розміром з дебелого собаку. Мені навіть захотілося погладити його по голові, що я й зробила, попри початковий страх. Шерсть виявилася м’якою та шовковистою.

— Приємно! — задоволено примружив очі котик, підставивши під руку усміхнену мордочку. — А мене, до речі, Мормідарусом П’ятим звуть.

— Дарик, значить, — швидко скоротила я його довжелезне ім’я. — А чому П’ятий? Занадто складно для щоденного вжитку.

— Бо в нашому роду я вже п’ятий із таким іменем. Це традиція!

— Зрозуміло. А я — Ліза.

— Дарик? — кіт завмер на мить, немов смакуючи нове слово на язиці. — А знаєш, так і справді набагато краще! Коротко і звучно. Мені подобається! Можеш називати мене Дариком! До речі, братика мого звуть Кортілапісом Другим. Як слід його називати, щоб не таким довгим ім’ям, що, поки вимовиш, забудеш, що й сказати хотів?

— Як ти кажеш? Кортілапіс? Лапиком, значить, буде. Однозначно! — усміхнулася я.

— Яке чудове ім’я! – зрадів котик. - А ось і він! Мій братик Лапик.

Назустріч нам із густих папоротей повільно та гордовито вийшла, гордо задравши хвоста догори, точна копія Дарика. Такий самий вугільно-чорний, зеленоокий і граціозний кіт. Близнюки, нічого не скажеш. Тільки погляд у Лапика був дещо серйознішим, а вигляд – зухвалішим.

Так само, як і Дарик він був без одягу і пересувався на чотирьох лапах на відміну від усіх інших котів, яких я бачила у цьому світі до цього часу. Вочевидь, попри все, на чотирьох котам зручніше, тому, проживаючи у дикій природі, вони не бачать необхідності ходити «як люди». Коли не розміри і не те, що я можу з ними розмовляти, подумала б, що це звичайнісінькі коти.