Розділ 15. Справа ясна, що справа темна. 5

— Підняти руку на кота? Ти ж знаєш, що повинна слухатися і підкорятися! — голос звіра став нижчим, у ньому почулося загрозливе рокотання.

— Нічого я нікому не винна! Йди краще своєю дорогою, мішок для бліх… — випалила я, відчуваючи, як тремтять коліна, але голос тримала впевнено.

— Що?! — котяра аж підскочив на місці від обурення. — Як ти сказала? Як ти мене назвала? Мішок для бліх? Нечувано! Яке нахабство! Тебе варто навчити гарним манерам!

Посмішка миттєво зникла, залишився лише розлючений звір. Великий чорний кіт розміром з доброго алабая. Вуса його сердито зметнулися вгору, а хвіст нервово засіпався, виказуючи крайнє роздратування.

— Я кликав тебе по-доброму! А ти!.. А ти!.. Невдячна! Покайся, людино! Негайно покайся!

— Не збираюсь!..

— Не хочеш по-доброму? Тоді буде по-поганому! Я забираю тебе собі! Ось! — кіт загрозливо вишкірив ікла й підняв пазуристу лапу.

Ой, я вже бачила ті «красиві» чотири шрами, що досі прикрашають руку Клима. Він мав необережність суперечити чотирилапому диктатору, тепер шрами залишаться на все життя. Цей же настільки розгніваний, що мене просто на шматки розірве! А мені моя шкурка ще дорога, не так уже й довго я її носила, хотілося б ще покористуватися. Особливо обличчя шкода — мені ж іще заміж виходити...

— Підкорися! — чорний монстр підійшов ще ближче. Кігті на занесеній лапі зблиснули в напівтемряві лісу, наче виточені зі слонової кістки.

Я навіть залюбувася на цю смертоносну зброю.

— Манікюр гарний, — зауважила, кивнувши на пазурі.

— Що?! Ну, я тобі зараз покажу, людино!

— Стій! — я виставила вперед долоню, наче регулювальник на перехресті. — Давай домовимось!

— Домовлятися? З людиною? Про що? Ви ж — домашні тварини!

— Сам ти — домашня тварина з усіма належними аксесуарами: вусами, шерстю та хвостом! — обурилась я, відчуваючи, як страх поступається місцем праведному гніву. — А я — Людина! Причому з великої літери! У моєму світі домашні тварини якраз такі, як ти! Коти!

— Що, правда? — мордочка кота враз набула розгубленого виразу, і він незграбно плюхнувся на хвіст. — Недарма мама казала…

Ось воно що. Тепер зрозуміло, чому він ще не надто великий. Підліток. Не знаю, що там мама йому казала, але недарма — це точно.

— Маму треба слухати, — повчально підтвердила я, трохи розслабившись.

— Але я так хотів домашню тваринку… У мене ніколи ще не було людини…

— На жаль, — я стенула плечима, перехоплюючи ініціативу. — Хіба що навпаки.

— Навпаки не вийде, — скривився кіт, - бо зараз не ті часи. Мама розповідала, що людина домінувала в давні часи, ще до того, як старий професор під’єднав нас до кристалів Альма. Ці розповіді передаються в нашому роду від знаменитого предка, кота Вусатика. Але то все події давно минулі. Зараз коти правлять світом, а люди підкорюються беззаперечно.

— Он воно як… А де твоя мама живе, у місті? У Сіамі? — я вже з цікавістю розглядала того, хто тільки-но збирався стати моїм господарем.

— Ні, ми — самітники, живемо в лісі. Нас із братом із міста викинули, щойно ми народилися, а матуся пішла разом із нами, хоча до того керувала великою лабораторією у столиці і була відомою особою.

— Хм. Ану ходімо до твоєї матусі знайомитися, — я відкинула палицю, розуміючи, що цей шанс не можна втрачати.

Невже справді раніше у цьому світі, як у нашому, царем природи була людина? Як же так сталося, що ніхто про це вже й не пам’ятає? О, у мене чимало питань буде до матері чорного котика!

А поки що зрозуміло лише одне. Справа ясна, що справа темна.