Розділ 15. Справа ясна, що справа темна.4

Чи то кіт із посмішкою, чи то посмішка з котом. Тікати — не втечеш, відбитися — не відіб’єшся, на дерево теж не сховаєшся, бо він там почувається як удома. Цікаво, як взагалі можна врятуватися від кота? Чесне слово, я вперше в житті відчула себе лісовою мишею.

Що ж це за звір такий зустрівся мені? Аж цікаво. І чому він без одягу? Дикий, чи що? Тут, що, не лише дикі люди, а ще й дикі коти зустрічаються? Втім, чому б і ні? Що я знаю про цей світ? Та тут мою думку про диких представників котячого роду спростувало те, що звір заговорив, доводячи цим, що, попри відсутність одягу, він таки належить до роду котів розумних.

— Гарненька, — промуркотів він, не перестаючи посміхатися. — Чуль-чуль-чуль!..

Це що ще таке? Щось на кшталт нашого «киць-киць», тільки для підкликання людини?

Я стряснула головою і почала повільно відступати, прикриваючись коробом із грибами, наче щитом, а кіт обережно йшов слідом. Його лапи ступали по землі, вкритій підсохлою травою та впалим листям абсолютно безшумно.

— Чуль-чуль-чуль! Та йди-но сюди, не бійся! – продовжував дружелюбним голосом підгукувати мене кіт.

Ага, не боятися. Так я і повірила, що ти до мене наближаєшся з добрими намірами. Вже надивилася на те, як тут ставляться до людей.

— Хороша дівчинка! Хороша... – муркотів кіт, заворожуючи голосом. - Загубилася, чи що? Не бійся, я тебе не ображу. Навпроти, стану годувати, пестити. Будеш моєю людиною...

— Н-не буду, — я запекло замотала головою, не зводячи з нього очей.

— Та не будь такою впертою, дівчинко. Ти мені сподобалася. Не знаю, кому ти належала раніше, але, коли він не вберіг таку симпатичну домашню тваринку, то не варто за ним і шкодувати. Ти дуже гарненька і заслуговуєш кращої долі, ніж загинути у хащах. А загинеш ти напевно, якщо за тобою ніхто не опікуватиметься. Ти навіть не уявляєш, скільки усіляких страхів підстерігає на тебе у цих нетрях. Але я не дам тобі загинути. Я буду хорошим господарем, піклуватимуся про тебе... — Кіт повільно скорочував дистанцію між нами.

— Відчепись!

Що ж мені робити? Тікати? Але я не маю права привести котів до поселення вільних! Щиро кажучи, я навіть не знаю точно, у якому боці наші печери, та, навіть, коли б знала, то не вчинила б такої підлості. Але й у лапи цьому «господарю» потрапляти я теж не збираюсь. Бач, чого захотів! Зробити мене своєю домашньою улюбленицею!.. Не буде цього, і не мрій!

Сподіваюсь, дуже сподіваюсь, що він тут один, бо супроти зграї таких чималих котиків я нічого не вдію, одягнуть на шию ошийник і стану «домашньою тваринкою».

Під ногами хруснула суха гілка. Я миттєво підхопила її, кинувши короб із лісовими дарами, хоч і шкода було, я вперше так багато назбирала. Так хіба варто жалкувати за грибами, коли на кону стоїть свобода?

— Не підходь! – крикнула грізно, щоб показати, що не беззахисна тваринка, яка шукає господаря. – Не підходь, бо вдарю!

Очі в кота здивовано розширилися, а в глибині зіниць спалахнув хижий інтерес.

Я грізно підняла руку, наче й справді збиралася врізати звірові цією сухою гіллякою, махнула кілька разів, втім, не достаючи до звіра, у надії, що він злякається і відступить.