Розділ 15. Справа ясна, що справа темна. 3

Гаразд, я ж не маленька дівчинка. І не Маша із казки, яка втрапила до трьох ведмедів. І навіть не інша Маша, яка нахабно оселилася в хатинці одного старого ведмедя і не давала йому спокійно жити. Я – сучасна людина, яка вчила географію, краєзнавство, орієнтування на місцевості і заблукати не може. Від слова «абсолютно».

Як там зазвичай визначають напрямок?

Я, звісно, добряче заплутала, але на самому початку ми з Соні трималися східного напрямку. Отже, якщо зараз рухатися строго на захід, я рано чи пізно вийду до скелястої гряди, а там я вже кожен кущик знаю. Дорогою, напевно, і подругу зустріну — не могла ж я відійти надто далеко.

Адже не могла, правда?

І як мені дізнатися, в якому боці знаходиться захід?

Правильно, по сонцю. Ой, яка ж я молодець! Сонце рухається зі сходу на захід, отже мені варто рухатися за сонцем і воно мене виведе, куди треба.

Поки що в моїх міркуваннях все вірно. Отже, тепер треба з'ясувати, куди ж котиться сонце.

Але сонце нахабно зависнуло прямо над головою, і визначити, у який бік воно збирається рухатися далі, було неможливо. Хіба що посидіти пару годин, але я не можу втрачати стільки часу.

Добре, а що там щодо моху на деревах? У підручниках писали, що він росте з північного боку...

І чому я бачу мох з усіх боків стовбурів? Якийсь неправильний мох... Втім, здається, там його більше. Отже, там північ. Тоді захід має бути у тій стороні...

Я йшла навмання, перечіпаючись через сухі, обламані вітром, гілки та час від часу окликаючи подругу, та марно. Ні Соні, ані короба, який залишила під деревом, так і не знайшла. Може, я не туди йду? Здається, що ліс стає все густішим, похмурішим. Ой, нене!..

Щось я вже надто довго блукаю... Короб став важким, але покинути шкода, і так вже один загубила.

Підняла очі знов на сонце. Начебто воно спускається у той бік, куди і я просуваюсь, тобто, на захід.

Що ж, прямую далі.

Вже й їсти хочеться. Я дістала з невеликої сумки, перекинутої через плече, свій «сухпайок» - окраєць хліба. Натрапила якраз на невеликі зарості малини, на якій ще зустрічалися останні, трохи присохлі, ягоди. Пообідала хлібом з малиною. Це трохи покращило настрій і я продовжила рухатись на захід.

Сонце вже котилося донизу, підтверджуючи, що напрямок я вибрала правильно. Тільки скільки ж можна подорожувати? Здається, я вже не лише короб, не лише Соню мала знайти, а, взагалі, повинна була повернутися до поселення Вільного Братерства у печерах. Та навіть скель, в яких вони розташувалися, не видно. Але ж я правильно прорахувала. Якщо ми із Сонею рухались у пошуку грибів на схід, то назад слід йти на захід. Що не так? Я ж у школі ще вчила орієнтування на місцевості, в походи із класом ходила. Щоправда, тоді за наші маршрути відповідали вчителі, не ми... Але ж теорію я знаю!

Перевірити свої пізнання юного туриста на практиці так і не вдалося. Гілки над головою раптом почали рухатися, посипались сухі соснові голки, і прямо переді мною на землю м’яко спланував чорний кіт.

Граціозний, красивий, гладкошерстий, абсолютно чорний. І, на відміну від усіх інших котів, яких мені довелось бачити у цій Котячій Імперії, без одягу! Він був трохи меншим за пантеру, але однаково досить великим і небезпечним на вигляд. Звір дивився на мене своїми величезними зеленими очиськами і... посміхався.

Посміхався, чорт забирай!