Розділ 15. Справа ясна, що справа темна. 2

— Вовнянки-подружки, де ж ви ховаєтесь? — мугикала я собі під ніс, розсуваючи палицею сухе листя.

— І ось! І ще одна! Ой, подивіться, скільки їх тут! — долинав з-за моєї спини радісний голос Соні.

І де вона їх знаходить? Чому мені, окрім тієї, самої першої, нічого більше не трапляється? Старий ялинник густо сплітав свої колючі лапи високо над моєю головою, створюючи напівтемряву навіть серед білого дня. Що взагалі в такій глушині може вирости, окрім моху та лишайників?

Може, повернутися?

І раптом я помітила попереду велику вовнянку, що ледь прикрилася травою. Оце так красуня! Велика, міцнюща, пружна — справжній трофей. Я схилилася, щоб обережно зрізати знахідку. Хотіла вже було гукнути Соні, аби похвалитися, але знову почула її захоплений вигук:

— Ого, ще скільки знайшла! Ціла сімейка!

Не відволікатиму подругу, нехай вона збирає свою сімейку, а я... Я випросталася, вдивляючись у сутінки між деревами. Он же ще одна рожева шапочка попереду! І далі! Ти подивися, як цікаво вони ростуть — справжньою доріжкою, наче хтось навмисне розсипав. Я жваво рушила вперед, підхоплюючи одну вовнянку за іншою. Пірнула між кущами, що майже зрослися гілками — і побачила цілий розсип грибів. Який вдалині день!

Думаю, у нас із Соні сьогодні буде найкращий результат серед усіх збирачів!

Я йшла та йшла, зрізаючи гриби, а переді мною відкривалися все нові й нові горизонти. Ви коли-небудь збирали гриби, коли їх повно-повнісінько? Почуваєшся справжньою маніячкою: усі думки відлітають геть, у голові лише одна мета. Я й не помітила, як один короб уже заповнився по вінця. А попереду знову миготять у траві світлі спинки вовнянок. Гаразд, поставлю цей короб під дерево, запам'ятаю місце. Другий швиденько наповню — і тоді вже назад. Можна буде повернутися до поселення зарання і ще й відпочити, чого давно вже не вдавалося.

Я зрізала гриб, а око вже намічало наступний, і ще один, і ще.

Тільки коли і з другого короба почали висипатися гриби, я немов виринула із трансу. Навколо низько нависали старі, вкриті бородатим мохом гілки ялин. Попереду ще виднілися вовнянки, але класти їх було вже нікуди. Шкода.

Треба повертатися.

Тільки от куди? Я навіть не зчулася, як безнадійно заблукала. Ну просто як Маша зі старої казки про трьох ведмедів. Це ж треба бути такою роззявою у свої двадцять п'ять років! Навколо все виглядало однаковим: стовбури, мох і непроглядна тінь.

— Гей! — крикнула я в густу темряву хащі. — Агов! Соні! Ти де?

І тиша у відповідь. Лише десь далеко з хрускотом зламалася гілка, змусивши моє серце впасти в п'яти. І що тепер робити? Оце халепа!