Розділ 15. Справа ясна, що справа темна.

— Тільки не йдіть на захід! — в один голос переконували мене з Сонею Клим та Ворон.

Наче ми збиралися. Після того дня, як загін Вільного Братерства зухвало пограбував караван Імперії, у бік міста навіть найвідчайдушніші збирачі грибів та ягід ходити перестали. Тепер там патрулювали тільки оперативні розвідувальні групи, що прискіпливо прочісували околиці. Було б безглуздо нариватися на неприємності, коли кожен кущ міг приховувати котячий патруль. Втім, минуло вже кілька днів, а навколо панували дивна тиша та спокій. Як перед бурею, чесне слово. Коли все йде занадто гладко — саме тоді й чекай якоїсь капості.

«Улов» від каравану, звісно, дістався нам розкішний. Теплі ковдри, добротний одяг, важкі мішки з борошном та різною крупою, м’ясні консерви та олія. Були там і ліки, і безліч інших речей, необхідних громаді, щоб пережити сувору зиму в підземеллях. Усе це ми обережно перенесли до печер і дбайливо сховали в підготовлених заздалегідь коморах.

Життя повернулося у звичне русло. Попри палкі поцілунки Соні та Клима і багатообіцяючі натяки Ворона щодо залицянь у день пограбування потяга, насправді мало що змінилося. Генерал Вільних та мій колишній, як і раніше, забігали пізно ввечері лише на кілька хвилин, аби дізнатися, як ми, та побажати спокійної ночі. А ми з Соні продовжували свою нехитру кар’єру збирачок лісових дарів.

Сьогодні, як зазвичай, ми взяли по два великих короби й вирушили до лісу. Цього разу не на захід, а суворо на схід. Спочатку ми просто йшли, перемовляючись напівголоса. В околицях дітлахи вже встигли вигребти все, що тільки вдавалось знайти, хіба що після рясного дощу знову почнуть лізти з-під землі молоді гриби. Треба було рухатися далі, у самісіньку глушину. Кілька разів ми зустрічали групки інших збирачів, які нишпорили між деревами, як і ми, без особливої надії на добру здобич. Випадкові опеньки на трухлявому пні впали на дно одного з коробів, а більше нічого вартого уваги не траплялося. Ягоди вже практично відійшли, а горіхи, навпаки, ще не визріли. Уся надія була на гриби, але оскільки дощів давно не було, то й на великий врожай розраховувати не доводилося. Проте повертатися з порожніми руками було не в наших правилах, тож ми заглиблювалися все далі й далі в лісові хащі.

— Здається, так далеко ми ще ніколи не заходили, — зауважила Соні, спритно перестрибнувши через повалене бурею дерево.

— На південь заходили, а от на схід — ще ні.

— Звісно, бо на півдні березові гаї й повно підберезників. Було. Може, після дощу ще повилізають. А тут що? Темно, вогко... Глушина, одним словом.

— Ти під ноги дивися, подруго, — я легенько штовхнула Соні під бік. — Ледь на гриб не наступила. Оце що таке?

Я в грибах розбираюсь не дуже, тому мені часто доводилося покладатися на досвід подруги. І таких я ще не зустрічала: блідо-рожева шапочка з опушеним краєм. Гарний такий. Мабуть, отруйний.

— Ой, це ж вовнянка! — Соні дбайливо зрізала гриб і почала розглядати його, наче якусь коштовність.

— А вона їстівна? — я підозріло покосилася на знахідку.

— Так! Тільки треба вміти її готувати. Цей гриб має пекучий молочний сік, тому його слід довго вимочувати та варити. Але потім вовнянки можна засолити і вони уже смачні! Тільки якби їх побільше назбирати... Вовнянки зазвичай живуть цілими сім’ями, — збуджено озиралася дівчина. — Треба шукати... Якщо одна знайшлася, то мають бути ще. Он! Під колодою! А ми пройшли й не помітили! — вона тицьнула пальцем і шмигнула назад до старого дерева, що вже давно впало й засохло.

А я потихеньку рушила вперед, розсуваючи палицею густу траву та опале листя, намагаючись впіймати поглядом хоча б натяк на рожеву шапочку гриба. Чи поталанить не повернутися з порожніми руками?

— Вовнянки-подружки, де ж ви ховаєтесь? — мугикала я собі під ніс, розсуваючи палицею сухе листя.

— І ось! І ще одна! Ой, подивіться, скільки їх тут! — долинав з-за моєї спини радісний голос Соні.

І де вона їх знаходить? Чому мені, окрім тієї, самої першої, нічого більше не трапляється? Старий ялинник густо сплітав свої колючі лапи високо над моєю головою, створюючи напівтемряву навіть серед білого дня. Що взагалі в такій глушині може вирости, окрім моху та лишайників?

Може, повернутися?

І раптом я помітила попереду велику вовнянку, що ледь прикрилася травою. Оце так красуня! Велика, міцнюща, пружна — справжній трофей. Я схилилася, щоб обережно зрізати знахідку. Хотіла вже було гукнути Соні, аби похвалитися, але знову почула її захоплений вигук:

— Ого, ще скільки знайшла! Ціла сімейка!

Не відволікатиму подругу, нехай вона збирає свою сімейку, а я... Я випросталася, вдивляючись у сутінки між деревами. Он же ще одна рожева шапочка попереду! І далі! Ти подивися, як цікаво вони ростуть — справжньою доріжкою, наче хтось навмисне розсипав. Я жваво рушила вперед, підхоплюючи одну вовнянку за іншою. Пірнула між кущами, що майже зрослися гілками — і побачила цілий розсип грибів. Який вдалині день!

Думаю, у нас із Соні сьогодні буде найкращий результат серед усіх збирачів!

Я йшла та йшла, зрізаючи гриби, а переді мною відкривалися все нові й нові горизонти. Ви коли-небудь збирали гриби, коли їх повно-повнісінько? Почуваєшся справжньою маніячкою: усі думки відлітають геть, у голові лише одна мета. Я й не помітила, як один короб уже заповнився по вінця. А попереду знову миготять у траві світлі спинки вовнянок. Гаразд, поставлю цей короб під дерево, запам'ятаю місце. Другий швиденько наповню — і тоді вже назад. Можна буде повернутися до поселення зарання і ще й відпочити, чого давно вже не вдавалося.