Розділ 15. Справа ясна, що справа темна.

— Тільки не йдіть на захід! — в один голос переконували мене з Сонею Клим та Ворон.

Наче ми збиралися. Після того дня, як загін Вільного Братерства зухвало пограбував караван Імперії, у бік міста навіть найвідчайдушніші збирачі грибів та ягід ходити перестали. Тепер там патрулювали тільки оперативні розвідувальні групи, що прискіпливо прочісували околиці. Було б безглуздо нариватися на неприємності, коли кожен кущ міг приховувати котячий патруль. Втім, минуло вже кілька днів, а навколо панували дивна тиша та спокій. Як перед бурею, чесне слово. Коли все йде занадто гладко — саме тоді й чекай якоїсь капості.

«Улов» від каравану, звісно, дістався нам розкішний. Теплі ковдри, добротний одяг, важкі мішки з борошном та різною крупою, м’ясні консерви та олія. Були там і ліки, і безліч інших речей, необхідних громаді, щоб пережити сувору зиму в підземеллях. Усе це ми обережно перенесли до печер і дбайливо сховали в підготовлених заздалегідь коморах.

Життя повернулося у звичне русло. Попри палкі поцілунки Соні та Клима і багатообіцяючі натяки Ворона щодо залицянь у день пограбування потяга, насправді мало що змінилося. Генерал Вільних та мій колишній, як і раніше, забігали пізно ввечері лише на кілька хвилин, аби дізнатися, як ми, та побажати спокійної ночі. А ми з Соні продовжували свою нехитру кар’єру збирачок лісових дарів.

Сьогодні, як зазвичай, ми взяли по два великих короби й вирушили до лісу. Цього разу не на захід, а суворо на схід. Спочатку ми просто йшли, перемовляючись напівголоса. В околицях дітлахи вже встигли вигребти все, що тільки вдавалось знайти, хіба що після рясного дощу знову почнуть лізти з-під землі молоді гриби. Треба було рухатися далі, у самісіньку глушину. Кілька разів ми зустрічали групки інших збирачів, які нишпорили між деревами, як і ми, без особливої надії на добру здобич. Випадкові опеньки на трухлявому пні впали на дно одного з коробів, а більше нічого вартого уваги не траплялося. Ягоди вже практично відійшли, а горіхи, навпаки, ще не визріли. Уся надія була на гриби, але оскільки дощів давно не було, то й на великий врожай розраховувати не доводилося. Проте повертатися з порожніми руками було не в наших правилах, тож ми заглиблювалися все далі й далі в лісові хащі.

— Здається, так далеко ми ще ніколи не заходили, — зауважила Соні, спритно перестрибнувши через повалене бурею дерево.

— На південь заходили, а от на схід — ще ні.

— Звісно, бо на півдні березові гаї й повно підберезників. Було. Може, після дощу ще повилізають. А тут що? Темно, вогко... Глушина, одним словом.

— Ти під ноги дивися, подруго, — я легенько штовхнула Соні під бік. — Ледь на гриб не наступила. Оце що таке?

Я в грибах розбираюсь не дуже, тому мені часто доводилося покладатися на досвід подруги. І таких я ще не зустрічала: блідо-рожева шапочка з опушеним краєм. Гарний такий. Мабуть, отруйний.

— Ой, це ж вовнянка! — Соні дбайливо зрізала гриб і почала розглядати його, наче якусь коштовність.

— А вона їстівна? — я підозріло покосилася на знахідку.

— Так! Тільки треба вміти її готувати. Цей гриб має пекучий молочний сік, тому його слід довго вимочувати та варити. Але потім вовнянки можна засолити і вони уже смачні! Тільки якби їх побільше назбирати... Вовнянки зазвичай живуть цілими сім’ями, — збуджено озиралася дівчина. — Треба шукати... Якщо одна знайшлася, то мають бути ще. Он! Під колодою! А ми пройшли й не помітили! — вона тицьнула пальцем і шмигнула назад до старого дерева, що вже давно впало й засохло.

А я потихеньку рушила вперед, розсуваючи палицею густу траву та опале листя, намагаючись впіймати поглядом хоча б натяк на рожеву шапочку гриба. Чи поталанить не повернутися з порожніми руками?