Розділ 14. Про грабіжників, рятівників і абсолютно вільних. 3

— Відчіпляй вагон! — скомандувала я, перекрикуючи гуркіт заліза.

— Навіщо? — здивовано перепитав Ворон, застигши на мить.

— Там, трохи далі, починається крутий спуск. Машиніст змушений буде пригальмувати, щоб потяг не злетів із рейок. Ми ж штовхнемо цей вагон, і він покотиться під ухил униз.

— І що це дасть?

— Паровоз гальмуватиме, а вагон, навпаки, набиратиме швидкість за інерцією. Що трапиться, як ти гадаєш?

Ворон ухопив мою ідею блискавично. Не гаючи жодної секунди, він організував «вільних», щоб ті гуртом штовхнули важку залізну коробку, а сам спритно видерся на дах. Простягнув руку мені — молодець, нарешті зрозумів, що чинити опір жінці, яка щось вбила собі в голову, марна справа. Слідом за нами видерся Клим, блідий мов полотно, і ще декілька чоловіків.

— Раз! Два! Три! Поїхали!

Вагон спочатку піддався неохоче, зі скрипом, але невдовзі коліщата весело застукотіли, і він почав рухатися спочатку повільно, а згодом все швидше й швидше. Коли почався спуск, вільні перестали його штовхати , бо він і сам тепер стрімко котився по схилу.

У-ух! Вітер миттєво забив дихання. Довелося припасти до розігрітого на сонці даху, щоб не знесло потоком повітря. Добре, що на ньому були виступи, за які можна було вчепитися пальцями, що я й зробила. Кісточки на пальцях аж побіліли від напруги. І стало страшно, бо ось-ось наш вагон має наздогнати паровоз і відбудеться зіткнення.

А що? Сама вигадала – терпи.

— Тримайтеся! Зараз вріжемося! — прокричав Ворон.

Якби він не притиснув мене до даху своєю міцною рукою, я б точно злетіла від удару. Вагон із гуркотом врізався в паровоз. Обидва підскочили на стиках, залізо заскреготало так, що заклало вуха. Я вже заплющила очі, чекаючи, що ми перевернемося і полетимо шкереберть у кювет, але сталося диво: з рейок зійшли тільки передні колеса паровоза. Він завмер, розвернувшись боком, а наш вагон лише злегка погойдувався, впершись у нього.

Клим, на диво, першим зіскочив на землю, ледь не підвернувши ногу, і кинувся до дверей кабіни. Ворон зістрибнув з іншого боку. Про мене просто забули чи спеціально залишили на даху, щоб не плуталася під ногами? Спускатися з такої висоти було відверто лячно. Єдине, що мені вдалося — це перекинутися через край і повиснути вниз головою, тримаючись ногами та руками за виступи, щоб заглянути в розбите вікно кабіни.

І що я побачила?

Клима на порозі — він повільно опускав рушницю на підлогу, його руки тремтіли.

Машиніста — дрібного, негарного чоловічка з переляканими очима, який приставив гострий ніж до горла Соні. Вогнепальної зброї у нього не було, тож цей виродок вирішив захиститися ніжним дівочим тілом. Соні, що завмерла від жаху.

Очі у Клима були божевільні, він був готовий на все, аби врятувати дівчину, але не міг нічого вдіяти. Якби я мала змогу відпустити бодай одну руку, я б вгатила негідника по загривку, але я сама трималася на чесному слові.

Ех, Соні, Соні! Я не можу дістати того нелюда, щоб допомогти!

Зате його дістав Ворон. Поки машиніст, засліплений власною панікою, дивився на Клима, генерал просто просунувся в протилежне вікно. Жодних «Відпусти дівчину, бо стрілятиму» — він просто приставив дуло рушниці до голови мерзотника і натиснув на гачок. Мабуть, саме так і треба було діяти, щоб урятувати заручницю. І все ж мені стало моторошно.

Крик, кров, огидне місиво по всій кабіні... Зате на шиї у Соні — ані подряпини. Ноги у бідної дівчини підкосилися від пережитого шоку, вона почала осідати на підлогу, але Клим вчасно підхопив її і виніс на руках на свіже повітря.

Я полегшено видихнула, і тут до мене дійшло: Соні в безпеці, Клим поруч із нею, а от я... я вишу вниз головою, руки затерпли, і вибратися назад на дах сил просто немає. Падати головою на шпали — теж не варіант. Ах, щоб тебе!.. Не кликати ж на допомогу! Ворон і так уже сто разів пошкодував, що дозволив мені піти із загоном.

Аж раптом міцні руки підхопили мене за талію, обережно стягнули вниз і поставили на землю.

— Вороне!..

— Вибач, конику, але зберегти життя цьому гаду не вдалося, — тихо сказав він, ставлячи мене на ноги.

— Конику? — здивовано перепитала я, поправляючи розпатлане волосся.

— А хіба ти не збиралася зараз стрибнути з даху? — в його очах промайнула ледь помітна посмішка.

— Не збиралася. А щодо того гада... Якби ти його просто поранив, я б сама його добила. Ховатися за слабку дівчину, як за щит — це яким же треба бути покидьком!

Втім, десь на периферії свідомості майнула думка, що машиніст просто намагався вижити. Але я не збиралася його виправдовувати — через нього ледь не загинула моя подруга.

Подруга? Досі я не думала про Соні в такому ключі, але останнім часом ми справді зблизилися.

— Так, до речі, а де вона?

— Там, за паровозом, у траві з Климом цілуються, — спокійно повідомив Ворон, відвернувшись до своїх людей.

Оце так.

— Що? Цілуються? — перепитала я, не вірячи власним вухам.

— Чіпляє? — генерал раптом обернувся і випробувальним, глибоким поглядом зазирнув мені в очі. — Клим сказав, що ти — його дівчина.