Розділ 14. Про грабіжників, рятівників і абсолютно вільних. 2

Ага, а ви думали, що все буде так просто! Розрахунок на легку здобич розвіявся разом із першим залпом. У кожному вагоні виявилося по два озброєних охоронці — вимуштрувані найманці Імперії, хоч і людей, та перетворених на машини для вбивств, для яких ми були не більш, як мішенями. Стріляти в натовп, що біжить відкритою місцевістю, їм було куди зручніше, ніж нам.

Кілька куль з вереском зборознили землю прямо перед моїми ногами, піднімаючи фонтанчики пилу. Я заціпеніла, але Ворон зреагував миттєво: він штовхнув мене на землю, притиснувши своїм важким, гарячим тілом до жорсткого каміння.

— І це твій грандіозний план? — прошипіла я зі злістю, намагаючись не захлинутися пилом. — Нас же тут усіх перестріляють! Ми як на долоні!

— Тссс… — тільки й видихнув він мені у вухо, не послаблюючи хватки.

Виявилося, що план у генерала все ж таки був, і значно хитріший за лобову атаку. Поки основна маса вольних відволікала увагу охоронців на себе, створюючи хаос і галас, наші снайпери з протилежного боку залізничного насипу почали свою роботу. Почулися поодинокі, сухі й точні постріли. Охоронці один за одним почали падати з підніжок вагонів. Оце й пообіцяли: «заберемо полонених до громади». Не було вже кого забирати — смерть тут приходила миттєво й безжально.

— А ось тепер швидко-швидко розвантажуємо вагони! Переносимо все в ліс! — бадьоро скочив на ноги Ворон, простягаючи мені руку. Його очі горіли азартом вдалого полювання.

Щасливі побратими, відчувши смак перемоги, кинулися грабувати караван. У цьому вихорі тіл мені здалося, що в натовпі мигнуло знайоме обличчя, але увага миттєво перескочила на розчахнуті двері вагонів. Там були гори мішків, дерев’яні ящики, пакунки. Ті, хто добіг першим, уже почали подавати вантаж тим, хто якраз наближався до вагонів.

— Швидше, швидше! — підганяв Ворон, але здобичі справді було дуже багато. Люди підхоплювали пакунки, згиналися під вагою ящиків і тягнули все назад до лісової смуги, складаючи там величезною купою.

Мене підхопив ентузіазм і я активно узялась до роботи.

Усі думки зараз були зайняті лише одним: схопити, дотягти, бігти за наступним. У цьому гарячковому темпі ніхто не помітив, що машиніст локомотива залишився живим. Він не висувався на початку бою, зачаївшись у кабіні, а коли всі захопилися грабунком, тихо вибрався назовні. Він примудрився непомітно прибрати колоду, що перегороджувала шлях, смикнув важіль відчеплення вагонів і, вскочивши назад, дав повний хід.

— Стій! Його не можна відпускати! — пролунав раптом знайомий, дзвінкий голос, і невелика юрка постать стрибнула на підніжку паровоза, що вже почав рух.

Мені здалося? Ні, це Соні! Але як вона тут опинилася?.. Тепер усе стало на свої місця: це саме вона весь час йшла слідом, це її погляд я відчувала потилицею! Як вона зважилася на таку авантюру? Грабіжник з великої дороги — це точно не про неї. Тендітна, скромна, вона завжди жахалася власної тіні. Куди їй у це пекло? Виходить, вона пішла за мною без дозволу, наперекір усім правилам. Ненормальна! І це все через кохання?

Напевно. Вона не хотіла відпускати Гліба одного на небезпечну справу. Вона лише про нього й думає!

— Соні!!! — закричала я так, що горло перехопило спазмом.

З кабіни висунулася груба, волосата рука машиніста і миттєво затягла дівчину всередину. Паровоз, весело й зухвало пихкаючи хмарами пари, покотився геть, набираючи швидкість.

— Соні!!! — Ні, це вже не я кричу. Це розпачливий голос Клима. — Звідки вона взялася?! Навіщо вона тут?!

Він накинувся на мене з обвинуваченнями, ніби це я привела її за руку та власноруч посадила  в той поїзд.

Клим збирався бігти слідом по рейках, але це була безглузда й безнадійна ідея.

— Стій, Климе. Однаково не наздоженеш паровоз пішки, — зупинила я його, відчуваючи, як серце стискається від жаху за подругу.

— От недарма я казав, що жінки не повинні ні про що знати! — з люттю виплюнув Ворон, підбігаючи до нас. Він важко дихав, а його обличчя було темним від гніву.

— Ми маємо щось зробити! Ми мусимо її врятувати! — схопившись за голову, повторював мій колишній, наче в маренні.

— Сам винен! — буркнув генерал вольних. — Я ж просив: нікому ні слова!

— Винен, так... Але нам треба витягти Соні!

— Тільки як? — сухо спитав Ворон, дивлячись услід потягу, що швидко віддалявся.

Я теж розуміла всю безвихідь ситуації. Дівчину треба повернути до того, як вона потрапить у чіпкі пазурі Котячої Імперії. Напевно, зараз там на неї чекає не просто рабство чи робота на виснажливих рудниках — її чекає страта за зраду котячих хозяїв. Окрім того, вони зможуть вибити з неї інформацію про те, де ховаються "дикі". Тортур вона не витримає. Та що там Соні — я б і сама не витримала. Отже, діяти треба миттєво. Тільки от паровоз нам ніяк не наздогнати...